Що впало, те пропало

І, виявляється, він дійсно може. Це як їздити на велосипеді. Єдина складність — розворот проти потоку машин, що їдуть до стадіону, але навіть це врешті-решт виходить зробити без особливих труднощів. Один з автобусів «СЬОГОДНІ бейсбольний матч» зупиняється, і водій махає Моррісу: проїдь. Дороги, що ведуть до північної частини міста, майже порожні, і йому щастить обігнути центр по новій міській обхідний дорозі. Від їзди він майже дістає задоволення. Дістав би задоволення, якби не гнітюча підозра, що МакФарланд стежить за ним. Але поки що не з’являється. Вичікує, аби дізнатися, що його приятель — його друзяка — замислив.

Морріс зупиняється біля молу на Белловз-авеню і йде до відділення домашнього начиння. Проходить під сяючими лампами денного світла, не поспішає; його справа вимагає темряви, а в червні темнішає о восьмій тридцять або о дев’ятій. У відділі товарів для саду він купує лопату й сокирку на той випадок, якщо доведеться перерубувати коріння — то дерево на березі виглядає так, немов могло досить міцно обплести його скриню. У ряду під вивіскою «Розпродаж» купує кілька об’ємних сумок марки «Тафф-Тот» по двадцять баксів штука. Склавши покупки в кузов, іде до дверей водія вантажівки.

— Гей! — з-за спини.

Морріс завмирає, слухаючи кроки, що наближаються, і чекає, коли йому на плече ляже рука містера МакФарланда.

— Не знаєте, у молі є продуктовий відділ?

Голос молодий. І білий. Морріс зрозумів, що знову може дихати.

— «Сейфуей»[82], — каже він, не обертаючись, хоча уявлення не має, є в молі продуктовий відділ чи ні.

— О, добре. Дякую.

Морріс сідає у вантажівку й заводить двигун. «Я зможу, — думає він. — Зможу і зроблю».