День гніву

— Він не мовить і не чує? — спитав Рославець.

— Він і мовить, і чує, але іноземець, ще й пришелепуватий, він удає глухонімого, щоб його не питались. Гей, ґоддеме, крикнув до нього Римша, — не таїсь, тут всі свої, камрати, фратри! (Чолов’яга кивнув головою.) Не говоріть тільки з ним латинщиною, бо боїться її, як чорт свяченої води. Це мабуть, англієць або голяндер, хоч не побожусь.

Гізель спитав його по-німецьки. Чоловік підвівся, він був у міщанському одязі, довготілесний і кремезний. І мовив по-англійськи.

— Він нарікає на нечестивих, — добрав Гізель. — Амаликитяни[324].

— Ось маєте, маєте, — крикнув Римша, сидячи на кожусі й трясучи рудою гирею, — від амаликитян все починається. Бігме Боже, коли це не лютерський доктор… Я їх знаю. Говорять у ніс і кожного папіста смажили б на повільному вогні. А цей, крім того, що читає Біблію, де треба й не треба, не дасть вам за Бога поласувати, хоч сам їсть і скоромне. Що до невіст, то простіть, отче ігумене…

— Римшо, Римшо, — похитав головою Гізель, — ви таки не знаєте справді, хто цей боголюб?..

— Ані не сниться мені, хоч я з ним, як Марко з торбою, протовкся по битій дорозі з Мозиря. Все було гаразд, коли я їхав туди, магістре, все, як ви сказали. Ця його милість (не знаю, як величати) чекала мене у Майзиса, є то добрий жидовин, мудрий жидовин. Пана Костянтина Поклонського я не застав, але бачив його брата, сказав: «Не турбуйтесь, вашмості, все робимо, що годиться». І пан сотник Груша, якого ми бачили в Острополі, магістре, вже там добре дбає з братами Поклонськими. Дивись і рекгедіц аж до Старого Бихова. Річиця. Турів, Давидгородок — у вогні. Про те все в листах і цидулках. Але поворот, нехай Бог милує. Ішли ми нібито старці до лаври, але, собачі діти, не завжди вірили. В Овручі ледве витягли ми ноги, й скажу вам, як стій, ця його амалакитянська мость, хоч і гугнява, але січе шаблею, як папенгаймський кірасієр. Обступили нас кварцяні, так двох ми поклали з пістолів, двох зарубали їхніми ж шаблями і на чужих конях втекли. Опресія була ізрядна, нехай мене грець вдарить. Коні ми під Києвом продали, з тим, що їх милість, яко боголюб, мамоною гребує, тоді я взяв цілу квоту, звичайно, щоб роздати бідним, — підморгнув Римша, — аж у лісі поперек дороги рів — ми й упали туди. Це вже не пани-ляхи, а наші зарубали дорогу. Взяли й нас за шпигунів, бо вельми їм моя мармиза не подобалась, так ледве відпросився, всі молитви їм благочестиві проказав, щоб повірили, що й я грецької віри…

— Ти ж, крутію, — сказав Рославець, — клявся, що ти — аріанин, а у Львові був католиком…

— Чиє володіння, — підморгнув Римша, — того й релігія, ви це знаєте, магістре.