Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
— Проте, кажуть, він умілий полководець, — сказав П’єр.
— Я не розумію, що таке означає умілий полководець, — глузливо сказав князь Андрій.
— Умілий полководець, — сказав П’єр, — ну, той, який передбачив усі несподіванки... ну, вгадав думки ворога.
— Та це неможливо, — сказав князь Андрій, наче про давно вирішену справу.
П’єр здивовано подивився на нього.
— Однак, — сказав він, — кажуть же, що війна скидається на гру в шахи.
— Авжеж, — сказав князь Андрій, — тільки з тією маленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думати скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший за пішака і два пішаки завжди сильніші за одного, а на війні один батальйон іноді сильніший за дивізію, а іноді слабший за роту. Відносна сила військ нікому не може бути відома. Повір мені, — сказав він, — що якби що залежало від розпоряджень штабів, то я був би там і робив би розпорядження, а замість того я маю честь служити тут, у полку, з цими ось панами, і вважаю, що від нас дійсно залежатиме завтрашній день, а не від них... Успіх ніколи не залежав і не залежатиме ні від позиції, ні від озброєння, ні навіть від кількості; а вже найменше від позиції.
— А від чого ж?
— Від того почуття, що є в мені, в ньому, — він показав на Тимохіна, — в кожному солдатові.
Князь Андрій глянув на Тимохіна, який злякано і не розуміючи дивився на свого командира. На протилежність своїй попередній стриманій мовчазності князь Андрій здавався тепер схвильованим. Він, видно, не міг стриматися від висловлення цих думок, що несподівано виникали в нього.
— Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми під Аустерліцем програли бій? У нас втрата була майже рівна з втратою французів, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, — і програли. А сказали ми це тому, що нам там не було потреби битися: якнайскоріше хотілось піти з поля бою. «Програли — ну то втікати!» — ми й утекли. Якби до вечора ми не казали цього, бог знає що було б. А завтра ми цього не скажемо. Ти кажеш: наша позиція, лівий фланг слабкий, правий розтягнутий, — говорив він далі, — все це дурниці, нічого цього нема. А що нас чекає завтра? Сто мільйонів найрізноманітніших випадковостей, які миттю вирішатимуться тим, що кинулись утікати або кинуться утікати вони або наші, що уб’ють того, уб’ють цього; а те, що робиться тепер, усе це забава. Річ у тому, що ті, з ким ти їздив по позиції, не тільки не сприяють загальному ходові справ, але й заважають йому. Вони, заклопотані лише своїми маленькими інтересами.
— У таку хвилину? — докірливо сказав П’єр.
— У таку хвилину, — повторив князь Андрій, — для них і це тільки така хвилина, в яку можна підкопатися під ворога й одержати ще один хрестик або стрічку. Для мене на завтра ось що: стотисячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битись, і факт у тому, що ці двісті тисяч б’ються; і хто буде зліше битися і себе менше жаліти, той переможе. Хочеш, я тобі скажу: хай там що, хай там як плутають угорі, ми виграємо битву завтра. Завтра, хоч би там що, ми виграємо битву!
— От, ваше сіятельство, правда, щира правда, — промовив Тимохін. — Чого себе жаліти тепер! Солдати в моєму батальйоні, ви повірите, не захотіли горілки пити: не такий день, кажуть. — Усі помовчали.
Офіцери підвелися. Князь Андрій вийшов з ними за клуню, даючи останні накази ад’ютантові. Коли офіцери пішли, П’єр підійшов до князя Андрія і тільки-но хотів почати розмову, як на дорозі недалеко від клуні затупали копита трьох коней, і, глянувши в тому напрямі, князь Андрій впізнав Вольцогена і Клаузевіца, у супроводі козака. Вони близько проїхали, продовжуючи розмову, і П’єр та Андрій мимоволі почули такі фрази: