Урізька готика

— Я пам’ятаю всіх, кого фотографував. Десь літ 5 тому мені трапилося робити світлини нагороджених медалями за відвагу. В Турині, се в Італії. Пан, тоді поручик, — вклонився фотограф, — був серед представлених до нагороди. Ви стояли з лівого боку, крайній, чи не так? Вам передали тоді газету зі світлиною?

Згаслі очі пана Болеслава на мить ожили. Проте він не сказав нічого.

— Яка феноменальна пам’ять! — здивувався поліцейський. — Тим більше, що з тих пір пан Болеслав міг дуже змінитися. Може, ви ще десь зустрічалися?

— Не мав більше такої приємності.

— Що ж, панове, — втомлено сказав урядник, — дякую за те, що прийшли. Не смію вас більше затримувати.

Коли Юліан з Влодком вийшли, він звернувся до дідича:

— Диву даюся, який сей світ тісний… Я знаю, що й пан управитель теж був на війні. Може, ви з ним зустрічались?

— Ні, - коротко відповів той.

— Дивно, одначе, що такий вишколений і досвідчений слуга як Леонтій, не передав пану візитівки, а лишив у себе. І нічого пану не казав про тих… гостей?

— Нічого.

— Щось пан неговіркий… Я розумію, що вас засмутила ся трагедія. Думаю, вам цікаво буде знати, що смерть була ненасильницька. Серце спинилося. І не одне, а обидва і в одну мить. Ваші слуги вмерли, як вірне подружжя. Дуже романтично!

— Не кажіть дурниць! — у очах Болеслава загорілись лихі іскорки.

— Хто зна, хто зна… Може, одне з них вмерло першим, а друге не витримало того видовища. Пощо пан змушував не спати слуг вночі? Все-таки старі люди?

— Я їх не змушував. Вони самі так вирішили, коли я попросив.

— За півроку пан домігся такої великої приязні у двох, досить прикрих осіб, принаймні, я особисто знав їх як прикрих. Одначе, вони не дбали про вас, як належить. У вас на маринарці бракує ґудзика. Невже так тяжко було пришити? Відколи там бракує ґудзика, пане Болеславе?

— Не пам’ятаю. Може, тиждень. А при чім тут ґудзик?

— Ні при чім. Якщо його не пришили, значить він десь загубився. І треба було міняти усі ґудзики. Добрі слуги подбали би про се. Але не мали часу, бо не спали вночі, а вдень. Як чоловік довго не спить вночі, то пам’ять слабне, і серце зношується… Отже, ви не знаєте, де ґудзик?

— Ні.

— Мушу вас порадувати — він знайшовся.

Урядник вийняв із кишені щось, загорнуте в папір.

— Се той ґудзик?

Він ткнув під ніс пану Болеславу чорний ґудзик. Той аж відсахнувся:

— А якщо той, то що?

— Річ у тім, що ґудзик від панської маринарки знайшов пан інспектор з Дрогобича на місці убивства вчителя Гната Магури. Знаєте такого?

— Ні.

— Ви ж не раз виходили вночі й ходили по селі, пане Болеславе. Про се знають. Я не вірю у байки про опирів. Хто знає, може, вас на війні і вкусив якийсь опир. Я чув, що вояки звикають до крові… Перепрошую за сі слова. Я знаю, що ви на війні перенесли контузію, а від неї можуть бути провали пам’яті. Тому, якщо навіть ви і вчинили убивство, то навряд, чи свідомо. На жаль, ваші слуги померли й не можуть нічого сказати.

— Я не міг нікого вбити, — зіщулився пан Болеслав. — Хіба ґудзик — се доказ?