Світло в серпні

— Білий? — запитав шериф.

— Так, сер. Никав у сінях, ніби тільки що звалився зі сходів. Нізащо не хотів пустити мене нагору. Сказав, що вже побував там і нікого не застав. А коли я спустився, його вже не було.

Шериф глянув на людей навколо себе.

— Хто жив у цій халупі?

— Я й не знав, що в ній живуть, — відповів помічник. — Мабуть, нігери. Як я чув, вона могла й квартирувати нігерів у себе в домі. Дивно мені тільки, чому один із них давно цього не скоїв.

— А приведіть-но мені якогось нігера, — звелів шериф. Помічник і ще двоє-троє виконали наказ. — Хто жив у цій халабуді?

— Не знаю, містере Вотт, — мовив негр. — Я ніколи не придивлявся. І не знав, що там хтось живе.

— Заведіть його туди, — розпорядився шериф.

Навколо нього, помічника та негра збиралися люди з однаковими обличчями, з очима, в яких уже тьмяніли справжні відблиски безглуздого полум’я. Немовби всі їхні п’ять відчуттів злилися в одне — в органі зору, в апофеозі, а слова, що літали між ними, породжував вітер чи повітря: «Це він? Ось цей убив? Шериф упіймав його. Так, уже впіймав його». Шериф глянув на них.

— Забирайтеся звідси, — сказав він. — Усі. Йдіть дивитися на пожежу. Якщо потребуватиму допомоги, я вас покличу. Геть звідсіля.

Він обернувся й повів двох помічників та негра до халупи. Спіймавши облизня, інші стояли і споглядали, як троє білих та негр входять у халупу й зачиняють за собою двері. А позаду ґаволовів умирало полум’я й гоготіло, наповнюючи повітря, не гучніш, ніж голоси, зате гул долинав аж ніяк не з нізвідки, на відміну від них. «Господи Боже, якщо це він, то чого ж ми стоїмо й нічого не робимо? Убив білу жінку чорний засранець…» Ніхто з них не бував у цьому будинку. Коли міс Берден була жива, вони не дозволяли своїм жінкам навідувати її. А коли були молодші, ще хлопчиська (у деяких і батьки таке робили), то кричали на вулиці їй навздогін: «Негритоська коханка! Негритоська коханка!»