Жінка в пісках

Мимо плетива дротяної огорожі, розливаючи на всі боки гучну солодку мелодію, проїжджає залізний короб, схожий на пенцерника без амбразур.

— Та ні, випадкова.— Холодний усміх пересмикує його обличчя.— У вас розумна голова. На вас можна спокійно покластися...

— Ну, то коли я зможу дістати щоденника?

В кинутому на мене погляді на мить блиснула іскра ворожості. Відступаю крок назад, даю йому пройти. Зрозумівши, що я не збираюся йти разом із ним, він начебто змирився і втратив до всього цікавість — зсутулився, очі збайдужіли.

— Коли хочете... скажімо, завтра... до полудня віднесу сестрі.

Сестра — як жінка... Це вже не слова, а колюча голка, що проткнулася крізь щілину в тій жовтій шторі... Простромлений нею, я схожий на комашку, приколоту до невидимої стіни... Клаптик паперу, пришпилений до краю штори... Але що це таке?.. Я знову забуваю жінчине обличчя... Все ще широкі, мов стіна, чоловікові плечі, хоч він і зсутулився, поволі віддаляються...

Того самого дня об 11 годині 5 хвилин. Навідуюсь до торгової фірми «Дайнен» і прошу дозволу на зустріч із заступником директора по збуту, щоб докладніше дізнатися про зміст документів, що їх, як заздалегідь було домовлено, мав одержати на станції S один із підлеглих зниклого безвісти чоловіка.

«О, справді, відтоді минуло вже півроку...» Ота порцелянова попільниця, що скидається на маленьку хібаті[15], з розкішним написом золотими ієрогліфами «Торговельна фірма Дайнен», мабуть, залишилася від подарунків, замовлених торік на свято Бон[16]; яскраво розфарбовані, в стилі Кутані[17], і підвішені за спинки на чотирьох ріжках попільниці фігурки котів[18] усміхаються, вищиривши зубки; очевидно, директор цієї фірми походить із тих сільських нуворишів, що розжилися на земельних спекуляціях, і тепер його підприємство котиться наче по рейках; хоча контора міститься на третьому поверсі, сірому, пошарпаному, половину якого займають мансарди, в приймальні стіни оббиті панелями і стоять стільці та столи на ніжках із нержавіючої сталі, а тому з першого погляду ясно, що на все це витрачено багато грошей; на трьох стінах, за винятком тієї, де вікно, висять величезні саморобні карти-схеми, на яких зображено північну, північно-західну та західну частини передмістя. Замальована червоною, синьою і зеленою фарбою, ця складна карта-схема схожа то на клубок ниток, то на рибальську мережу, а подекуди — на анатомічний атлас; зверху на ній позатикано кремові трикутні прапорці; здавалося, в цій затиснутій з двох боків лінією кільцевої електрички та окружною автострадою, схожій на величезну кучугуру будівлі з крамницею велосипедів на першому поверсі й залами для гри в маджан[19] на другому — завзято й чітко б’ється серце, яке засмоктує та випльовує векселі і банкноти... «Еге ж, півроку тому, в розпалі гарячого літа...» Цей заступник директора, безпосередній начальник зниклого чоловіка, відкинувшись на спинку оббитого шкірою крісла, витирає свою спітнілу (мабуть, у кімнаті занадто натоплено), наче вкриту слюдяними порошинками лисину — він, очевидно, в доброму настрої і готовий хоч зараз трохи розважитися. Бо найприродніший доказ невинності полягає в тому, щоб, зрозумівши, що тебе не притягають до відповідальності, не лише цікавитися примхами долі, але й охоче спостерігати чужу біду. Я підлаштовуюсь до його настрою і невимушено кидаю: «Ну, а після того не було жодної звістки? Яких-небудь припущень, що про них раптом згадали?..» — «Ні, ні, я з вами зовсім одвертий...— і він замахав своїми товстими руками.— Та, щиро кажучи, тепер уже можна признатися. Так-от, одразу після того й мене охопили страх і сумніви. Якийсь час я був схильний вважати, що собака, якого я годував, укусить мене... Та він не вкусив... навіть не подряпав».— «Отже, той випадок не завдав вам шкоди? А міг би?» — «Звичайно, міг би. Адже Немуро-кун[20]відповідав за досить широкий ринок, добре знав обстановку і якби надумав зловживати своїм службовим становищем для власної користі...» — «Чи можна вас зрозуміти так, що й раніше він припускався вчинків, які викликали такі сумніви?..» — «Аж ніяк. Та що це таке?.. Невже пожежа?..» — «Мабуть, сирена „швидкої допомоги“...» — «Скажу вам щиро, Немуро-кун був працьовитий і нездатний на брехню. При такій шаленій конкуренції, коли від язика багато що залежить, людина стає непорядною, а її душа темною. Та Немуро-кун до таких не належав. Це була людина рідкісної вдачі — настільки чесна, аж смішно, що в її гаманці можна було спокійнісінько зберігати гроші, як у сейфі...» — «Ви хочете сказати, що він був малодушним?..» — «Малодушним?.. Я не назвав би його малодушним... Якщо сказати коротко, кількома словами... то скоріше він був з твердими переконаннями. Хоча не вмів покласти супротивника на лопатки ефектним прийомом, зате коли розізлиться, надувшись, мов ропуха, і щось скаже, то вже не відступиться ні за які гроші...» — «А може, він накликав на себе чиюсь ненависть?..» — «Ненависть? Зрештою, хіба то якась дивина, коли в такому ділі, як наше, де кожна лисиця прикидається борсуком, наживеш собі ворога? Та якщо все це брати до серця, то хоч кидай роботу...» — «А якщо припустити, що тут заплутана особа, яку Немуро-сан[21] колись упіймав на гарячому?..» — «Тоді не знати, що з ним сталося — сам зник чи його усунули з дороги. Очевидно, вам трапляються цікаві випадки, адже робота змушує підглядати за інтимним життям людей...» — «Чимало...» — «Справді, кожна людина справляє нужду...» — «Я хотів би запитати ось що. А чи Немуро-сан не виказував невдоволення своєю роботою?» — «Ні, це виключено, бо за місяць перед зникненням його було підвищено з посади завідуючого секцією на начальника відділу».— «Про це я вже чув».— «Наша фірма, як самі бачите, не може похвалитися надто привабливим виглядом, та якщо судити тільки з вигляду, можна помилитися. Всі наші зусилля спрямовані на обслуговування передмість, бо з розвитком міста, природно, зростає продаж пропану, але як тільки туди проводять міську газову магістраль, ми згортаємо свою діяльність і переключаємося на інший перспективний у майбутньому район. Звучить бойова сурма, що кличе в похід, починається біганина по державних канцеляріях, муніципальних радах, збирання інформації, улещування власників роздрібних крамниць — одне слово, розпочинається велика битва. Завдяки тому, що розбудова міста йде швидкими темпами, посіяне зерно іноді дає сходи, а іноді засихає. Цілий рік не припиняється війна нервів. Якби наші працівники дрімали за столами, фірма давно б збанкрутувала. А так у діловому світі вона посідає шосте місце, та й банк нас не цурається — кредит дає охоче...» — «Я все добре зрозумів, але повернімося до тих документів...» — «Документів?..» — «Авжеж, до тих документів, що їх того ранку Немуро-сан мав передати одному молодому службовцеві на станції S».— «Чи не Тасіро-кунові?.. Так, так, напевне йому... Я його зараз покличу».