Стожар

— Прошу, проходьте. Як справи в митця? Над чим працюєш, Тарасе?

Вони про щось говорили, але я не вслухувалась у розмову. Крокувала під руку з Тарасом, роззираючись довкола. Зауважила, що по периметру величезних вікон зовні розташований відкритий балкон. І не страшно йому тут жити? Це ж просто цукерка для грабіжників — верхній поверх, балкон, житло, сповнене різноманітних творів мистецтва.

— А не страшно, що хтось у вікно залізе? — спитала я, зауваживши на собі цікаві погляди кількох чоловіків та жінок. Гадаю, обличчя з «головної» картини не так і важко впізнати. Хоча червона сукня з глибоким вирізом на всю спину, мабуть, теж привертала увагу. Коли Тарас раптом провів рукою в мене по оголеній спині, вздовж розрізу, я відчула дивовижний трепет у грудях, й усміхнулась.

Я ще й зачіску зробила високу, відкривши цілком шию і плечі. Одягла срібне кольє та довгі сережки без коштовного каміння — аби гармоніювали із значно скромнішим та приємнішим для мене перснем на лівій руці.

— Тут скло куленепробивне і високий рівень сигналізації в усьому будинку. А охорона базується у сусідньому кварталі. Було б непросто, — мовив Артур без пафосу. Просто розповів, як є.

— Непогано, — зауважила я, продовжуючи роззиратись. Вітальня була величезною і займала, мабуть, майже увесь поверх. То тут, то там білі чотирикутні колони підпирали стелю. На стінах висіли картини, поряд стояли різні скульптури. Але я не помітила більше жодної зі мною. Відчула майже полегшення.

— Ви в курсі, що ваше житло нагадує радше музей, а не житлове приміщення? — спитала я, поглянувши на Артура. Він звів брови. Я помітила, як Тарас ледь усміхнувся, опустивши голову.

— Запевняю вас, що другий поверх значно затишніший. Особливо спальні. Там навіть кухня окрема. Я купив цю квартиру тому, що люблю приймати в себе гостей, а на цьому поверсі можна влаштовувати прийоми формату, який мені потрібен. І зберігати велику кількість творів мистецтва.

— А навіщо вони вам? Невже всі так подобаються?

— Я люблю колекціонувати красу, — мовив Артур і я знову помітила в його чорних очах ту дивну тінь. Пригадала, як він назвав мене красою в першу нашу зустріч. Відчула холод. Втім чоловік і далі провадив своїм спокійним, приємним і низьким голосом: — А ще моя сім’я довгий час займається продажем творів мистецтва. У нас є кілька галерей в Європі. Тому картини я купую з різною метою. Втім твої, Тарасе, я продавати наразі не збираюсь. У них є щось таке… не для продажу.

— Гадаю, це комплімент, — промовив Тарас обережно.

— Звичайно, комплімент.

— Де тут можна припудрити…?

Артур не дав мені закінчити речення, махнувши до когось рукою. До нас підійшов один із офіціантів.

— Чим можу допомогти, пане Артуре?

— Вікторе, проведи Анну до вбиральні на другому поверсі.

— О, може, не варто? На першому немає? — забелькотіла я.

— Там зараз так багато леді, що до дзеркала в черзі стоятимете, — з посмішкою зауважив Артур. — Повірте, на другому поверсі значно спокійніше.