Місто
- Автор: Підмогильний Валеріян
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто». Краткое содержание книги:
— Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерішуче спинився біля порога, дивлячись на неї збентеженими очима.
— Я теж за тобою скучив, — відповів він. В цих словах було стільки туги, що й для нього вони забриніли несподіваною щирістю.
— Іди ж сюди, — прошепотіла вона.
Він кинув на стільця пальто та капелюха й підійшов до неї похилою ходою злочинця.
Вона посадовила його поруч на килим й підвела руками його голову:
— Поцілувати тебе?
— Поцілуй.
— Ти хочеш?
— Хочу, — розпачливо шепнув він.
Вона ледве торкнулась його уст своїми устами і, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцілунком, що він почав задихатись.
— Так я тебе люблю, — сказала вона.
Він погноблено мовчав, гладячи й цілуючи їй руки.
— Ці два дні, коли ми не бачились, здавались мені такими довгими, як два безконечні роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зі мною. Хотіла навіть на посаду до тебе прийти.
— Весна? — пробурмотів він.
— Ах, звичайно, весна, як же я не догадалась!
І тихенько заспівала, хитаючи ногою:
Весна, весна, весняночка,
Де твоя сестра-паняночка.
Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла. І йому схотілось узяти Зоську за руку, водити її квітчастими полями, і щоб вона співала так — співала для нього, для сонця, для розкішного обрію, білими хмарками помереженого.
Він стиснув їй руку й сказав:
— Зосько, підемо в поле, коли стане сніг?
— Ах, підемо, і я сплету вінок!
Він не міг себе стримати і в солодкому пориві каяття, в спалахові всіх спогадів, що були йому з дівчиною зв'язані, пригорнув її і став цілувати поволі, божевільно, в очі, у волосся, у губи, захлинаючись від радощів покори, як не цілував ніколи.
— Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... — шепотів він.
Коли заспокоївся, вона погладила його по голові:
— Ти — божественний.
Але йому мало було цих поцілунків. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душі. Він хотів зробити для неї щось виключне, хотів, щоб їй завжди було радісно коло нього, як зараз, хотів зв'язати її з собою назавсігди.
— Зосько, я давно про щось думаю, — сказав він захоплено.
— Про що?
— Давай поженимось.
Вона відсахнулась.
— Ти збожеволів!
Ні, він зовсім не збожеволів. З блискавичною винахідливістю, мов і справді про це віддавна думавши, почав поважно викладати їй свої докази. Передусім фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, ні? Гаразд, то треба зробити висновки. Він живе, як злидень, без ніякого затишку. В житті — безлад, який і писати йому заважає. Та й не можна ж вічно користуватись чужою кімнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навіщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалі можуть бути вкупі? Їй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всі ж женяться, і дивно, як вони ще й досі не поженились! Матеріальний бік цілком забезпечений. Та він і посаду допоможе їй знайти кінець кінцем.
Він спокійно зважував міркування «за» й не знаходив жодного «проти». Потім спитав:
— Скажи, ти хочеш? Зосько!
Вона лукаво відповіла:
— Звичайно, хочу. — І смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скільки я перемучилась! Він вдячно поцілував її.
— Тепер уже кінець твоїм мукам. Але батьки твої?!
— А я їх питатиму? Вийду заміж, та й уже. Тепер вона сіла коло нього на килимі, і почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони підуть, коли буде кімната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу дві? Поміркувавши, погодились, що дві важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкі плани роботи й розваг. У Зоськи відразу прокинувся жіночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хаті. Два килими, або вона й заміж не виходить! На сніданок — конче яєчка.
— Це дуже поживно. І смачно, — сказала вона.
Він пригорнув її і шепнув на вухо:
— Крім того, заведемо собі пацанка.
— А що таке пацанок?
— Це такий маленький хлопчик.
— Ах, хлопчик, це дуже гарно!
Нарешті Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справді, шахрай з цього часу!
Коли одяглись, дівчина сказала, згадавши:
— Завтра ж та вечірка. Ми підемо?
Він чемно поцілував їй руку.
— А чому ж? Коли хочеш, оповістимо там про наші заручини.
— О, це буде фурор!
Зоська стягла з нього шість карбованців пайки — за себе і за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятій увечері. А сама мусила раніше піти, щоб допомогти господині.