Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Я думаю, що Стус не лише помічав власну тінь, свідченням чого є вищезгадані упосліджувальні самохарактеристики з листів до друзів на зразок «парвеню» або «псих» (прикметно, що в листах до рідних нема й сліду такої самозневаги), не лише проектував її на черги бідолашних «совків», Богу душу винних двірників і прибиральниць із їхнім інфантильним поклонінням патерналістським образам держави та партії, але й прагнув позбутися цього «сіамського близнюка» або, принаймні, знейтралізувати його вплив. Звичайно, не варто шукати в його творах саме юнґівського означення цього автономного комплексу особистості, хоча Юнґові ідеї були поетові відомі. У Стусовому слововжитку «тінь» — одне з найсвітліших і найінтимніших понять, яке сягає верховин витонченості в його «Я буду тільки тінню тіні тіні». Однак Стус створює багато власних синонімів на окреслення того ж феномену, що мав на увазі Юнґ, і серед них «брати сіамські», мабуть, найвлучніше передають сприймання особистістю неуникненності власної тіні та пов'язаності з нею. Він може описати атрибути цього феномену: інфантильність, вульгарність, імітація (або «кокетство») і непродуктивність. Низка пізніших Стусових поезій — це, по суті, аналогічна психологія у віршах. Можна досить точно встановити час, коли почали заходити ці зміни: осінь 1969 року. «…Я раптом зрозумів, — пише Стус у листі до Віри Вовк (16.10.1969), — що те, що, можливо, є в моїх віршах, те, що здається мені лірикою — все це несе на собі відбиток (коли не більше — визначається) вульгарною естетикою. Занадто плоті. Замало духу. Дух — тільки як крик плоті, а не вивільнений, не голий, не сам у собі і собою ж врівноважений і вилагіднений. І я зрозумів, що я — дикун».
Надходив 1970 рік, передостанній рік волі, протягом якого сталися три визначальні події: вихід у світ бельгійського видання «Зимових дерев», трагічна загибель Алли Горської та створення й упорядкування саморобної збірки «Веселий цвинтар». Кожна з цих подій по-своєму отямила Стуса. Кожна з них по-своєму підготувала до того, що сталося в січні 1972 року, й наперед визначила майбутній екзистенційний вибір. У «Веселому цвинтарі» з'являється властиво Стусова інтонація, голос, віднині упізнаваний, який уже не можна сплутати з іншими голосами, образ, який не розчиниться в сонмі самопочезань і сотнях чужих подоб. Відшуканий голос — це друге народження, це створення собі сталого світу на хвилі течії і, згадуючи Ніцше, того минулого, від якого ти хотів би походити. Ця збірка є наслідком і свідченням якоїсь глобальної переміни, що відбулася зі Стусом і в якій відбувся він. Але попередня колотнеча протилежностей і неможливість урівноважити їх забрали стільки сили, що він не почуває жодної втіхи від їхнього теперішнього примирення. Він відчуває значно глибше й тонше: одночасно з оцим його народженням новим у нього увійшла і смерть, не та, риторична, яка більша за версифікаційні вправи, а реальна, як у Алли Горської: зарання. З затяжної інфантильної пори він виходить старим, неймовірно змученим, збайдужілім до загадково довгої невизначеності, яка мордувала його протягом київського періоду, а тепер поспішає закінчитися, словом, виходить ні живим, ні мертвим, або ж і живим і мертвим одночасно. Пише про це. І пише нарешті так добре, що й сьогодні, перечитуючи цей вірш, я відчуваю, як забиває подих: «В мені уже народжується Бог і напівпам'ятний, напівзабутий, немов і не в мені, а скраю смерті, куди живому зась — мій внук і прадід — пережидає, заки я помру».
Уперше я познайомився з віршами Василя Стуса наприкінці 80-х: «Свічу в свічаді» дав почитати Тарас Чубай. «Палімпсести» привіз із ґастрольної поїздки до Америки Юрій Саєнко, «Зимові дерева» мені подарував у Мюнхені Роман Шупер. Ще тоді, перечитавши всі три книги, я зрозумів, що тут бракує якоїсь важливої сполучної ланки, текстів або способу їх поєднання, які були би підґрунтям і від яких відштовхувалися та спрямовувалися інтенції автора «Палімпсестів». Варшавське видання «Веселого цвинтаря» мене, на жаль, чомусь обминуло (воно могло би багато чого розставити по своїх місцях), а на коротеньку Стусову вставку в передмові Надії Світличної про два втрачені зошити з віршами я не звернув належної уваги.