Зоряний лицар
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0459-8
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зоряний лицар». Краткое содержание книги:
Таємничий Зоряний лицар вимагає повернути старий борг… Задля цього наслідному принцу Глібу доведеться пройти нелегкий шлях поневірянь і, витримавши чимало випробувань, пізнати справжнє кохання. Та чи дійсно його кохана — та, за кого себе видає?
Марика глибоко зітхнула й уже відкрила рот, щоб скинути із себе важкий тягар обвинувачень, аж раптом у кімнату вбіг Степко.
Хлопчик засапався від швидкого бігу. Його очі горіли від збудження, а на обличчі вгадувалося занепокоєння.
— Дозвольте слово мовити. Там панночку кличуть, — важко дихаючи промовив він. Хвилювання Степка передалося й Глібові.
— Де? Що трапилося? — запитав принц.
— Степко вказав на Марику.
— Їхній жеребець сказився. Одному робітникові так копитом садонув, що лікаря слід викликати. Конюха ледь не забив. Головний конюх просить, щоб панночка прийшла. Зі своїм конем тільки вона може впоратися.
Мариці й не потрібно було двічі повторювати. Скориставшись затримкою, вона стрілою кинулася до дверей, вискочила з кімнати, промчала коридорами палацу й, опинившись на вулиці, побігла на задній двір. Вона була впевнена, що переполох на стайні — не випадковість. Це духи подавали їй знак, що її пробачено. Тієї самої миті, коли вона готова була викликати на себе закляття скарбу, духи послали їй порятунок, дозволивши уникнути пояснень і неминучої розплати.
Дівчинка бігла так швидко, ніби в неї за спиною виросли крила. Зараз вона найменше думала про те, що відбувалося в стайні. У голові пульсувала одна радісна думка: урятована!
Слідом за Марикою, як хвіст за кометою, бігли Гліб і слуги. На задньому дворі юрмився люд. Біля стайні Марика зупинилася, вперше усвідомивши, що її улюбленець у біді. Із замкненого приміщення линуло розпачливе іржання і тупіт коней. Оскаженілі тварини били копитами, намагаючись розтрощити стійла. Конюхи розгублено тупцювали біля дверей, не наважуючись увійти всередину. Побачивши Марику, головний конюх кинувся до неї.
— Пані! Лихо! Жвавий сказився бозна-чому, ніби його хтось наврочив. Їй-богу, цьому не було жодної причини. Я намагався його заспокоїти, та марно. Ось за вами послав, думав, ви з ним поговорите, він і заспокоїться. Адже він лиш вас і слухається. Та за цей час інші також показилися. Тепер навіть не знаю, що й робити. Люди бояться туди заходити. Це-таки й справді небезпечно.
Конюх, похнюпившись, стояв очікуючи розпоряджень і покарання. Марика слухала надривне іржання коней і розуміла, що коли нічого не робити, оскаженілі тварини понівечать одна одну. Навіть цигани, майстерні знавці коней, дивувалися її дивному вмінню ладнати з цими поважними тваринами. У таборі визнавали, що немає нікого, хто вмів управлятися з кіньми краще за неї. Якби вона прийшла трохи раніше, нещастя можна було б уникнути.
Навіть зараз дівчинка могла б спробувати заспокоїти коней, якби не обітниця мовчання. Зла доля переслідувала її, змушуючи порушити заборону.
Вибір був невеликий: викликати на себе закляття або дозволити скаженим тваринам покалічити одна одну. Був іще третій, легковажний шлях: увійти в стайню. «Краще піти на неминучу загибель, ніж розділити долю коваля. Духам видніше: карати чи вибачати», — вирішила Марика.
Намагаючись приборкати страх, дівчинка хоробро пішла до воріт.
— Пані, туди не можна. Це небезпечно, — конюх загородив їй шлях, але вона відсторонила його.
— Марико, стій! Це божевілля! — Гліб схопив Марику за руку, але вона вивільнилася.
У погляді дівчинки було стільки рішучості, що він покірно відступив. Ніхто більше не намагався її зупинити. Марика ледве відсунула важкий засув і, відчинивши ворота, увійшла всередину, у справжнісіньке пекло.
Тупіт, іржання, хрип злилися в одну пронизливу какофонію. Оскаженілі жеребці вставали дибки й били копитами все, що бачили. Вони хитали головами й натужно іржали. Із губ злітали пластівці піни. Здавалося, навіть повітря навколо пульсує від дикої паніки тварин.
Тільки-но Марика опинилася віч-на-віч із небезпекою, її страх одразу минув. Дівчинка немов перетнула ту межу, за якою страх безсилий. Її огорнув дивний спокій, наче все це відбувалося з кимось іншим, а вона була лише стороннім спостерігачем.
Марика пошукала очима Жвавого. Кінь бив копитами й люто хитав головою. Дівчинка подумки взивала до свого улюбленця, сподіваючись, що той почує її мовчазний заклик. Жвавий повернув голову й налитим кров’ю, червоним оком уп’явся в господиню. Марика беззвучно вмовляла й заспокоювала його. Кінь скинувся дибки й протяжно заіржав, наче розривався між двох вогнів: бажанням коритися господині і своїм шаленством.