Маг

— Ви внизу живете?

— Ага. Винаймаємо у складчину.

Алісон мовчки підняла склянку. Широко розставлені сірі очі — єдина невинна річ на позначеному зіпсутістю обличчі — свідчили, що тільки через обставини, а не через якусь рису характеру довелося набратися твердости, навчитися давати собі раду, причому справляти враження безрадної. Її голос, забарвлений ледь відчутним австралійським і не зовсім англійським акцентом, змінював відтінки — то різкість, то бридка носовитість, то напрочуд пікантно-масна безпосередність. Химерна дівчина, ходячий оксиморон.

— Ти сам? Тобто на цій вечірці?

— Сам.

— Підтримуватимеш мені сьогодні компанію. Гаразд?

— Гаразд.

— То повернися хвилин за двадцять. Забереш мене.

— Та я тут почекаю.

— Волію, щоб ти пішов туди, а тоді повернувся.

Ми по-змовницьки усміхнулись одне одному. Я подався до гурту. Там до мене підійшла Марґарет. Здавалося, тільки на те й чекала.

— Ніколасе, з тобою дуже хоче познайомитися одна мила англієчка.

— Боюся, що на мене вже поклала око твоя подруга.

Оглянувшись на всі боки, вона потягла мене до передпокою.

— Як би тобі сказати… Алісон… Це наречена мого брата. А сьогодні сюди прийшло кілька його приятелів.

— Ну то й що?

— Вона завжди встряє в якийсь клопіт.

— Досі нічого не розумію.

— Попросту я не хочу скандалу. Раз уже було таке.

Я був ні в сих ні в тих.

— Є такі люди, що замість когось влаштовують сцени ревнощів, — пояснила Марґарет.

— Не дозволю собі нічого поганого, — пообіцяв я.

Хтось покликав її до кімнати. Марґарет не була певна, що до мене дійшли її слова, й, мабуть, махнула рукою на цю справу.

— То ми умовилися. Ти мене зрозумів?

— Цілком.

Дівчина глянула на мене, як на шмаркача, понуро кивнула й пішла. Постоявши зо двадцять хвилин біля дверей, я непомітно вибрався на сходовий майданчик і зійшов на свій поверх. Подзвонив. Довга тиша, аж нарешті за дверима обізвався голос:

— Хто там?

— Минуло двадцять хвилин.

Двері відчинилися. Алісон зібрала волосся у вузол і закуталася рушником. До чорноти засмаглі плечі й ноги. Вона метнулася до ванної. Забулькотіла вода в зливному отворі.

— Мене попередили, щоб я до тебе не липнув! — гукнув я через двері.

— Хто? Меґґі?

— Вона каже, що не хоче сварок і бійок.

— Задрипана корова. Може стати моєю зовицею.

— Я знаю.

— Вона вивчає соціологію. В Лондонському університеті. — На мить замовкнувши, Алісон додала: — По-дурному виходить, правда ж? Ото поїдеш кудись і гадаєш, що тим часом люди змінюються, а вони такі самі, як були.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Почекай хвилинку.

Я чекав кілька хвилин. Нарешті двері відчинилися, Алісон вийшла у простенькій білій сукні. Знову розпустила волосся й без косметики стала в десять разів гарніша.