Дженні

— Насправді я не кіт, я маленький хлопчик. Тобто не так, щоб зовсім маленький: мені вісім.

— Ти хто? — Дженні видала протяжний низький рик, і її хвіст розпушився, збільшившись удвічі.

Пітер гадки не мав, що він такого сказав, щоб її розсердити, але він квапливо повторив «хлопчик».

Хвіст смугасточки зробився ще більшим і нервово засіпався. З її очей, здавалося, посипалися іскри, коли вона прошипіла:

— Я ненавиджу людей!

— О! — сказав Пітер, раптом сповнений співчуття та розуміння до бідолашної худенької маленької смугасточки, яка була такою доброю до нього. — Хтось, напевно, скривдив тебе. Але я люблю котів.

Дженні пом’якшилася, і її хвіст почав зменшуватися.

— Звісно, — сказала вона. — Це просто твоя уява. Я мала би здогадатися. Ми завжди уявляємо щось: наприклад, немов листок, який здуває вітром, це миша, або, якщо немає листка, тоді ми можемо собі його уявити, а коли ми уявили його, починаємо одразу ж уявляти, що це не листок, а миша або, якщо нам заманеться, багато мишей, і тоді ми починаємо ганятися за ними. Тобі просто подобається уявляти, що ти маленький хлопчик. Хоч я гадки не маю, яку гру з цього можна вигадати, все-таки…

— О, будь ласка, — сказав Пітер, перебиваючи її. Він відчував, що смугасточка дуже не хоче, щоб він виявився хлопчиком, але, навіть незважаючи на ризик втратити її дружбу, Пітер знав, що має сказати правду. — Будь ласка, мені дуже шкода, але так воно і є. Ти маєш мені повірити. Мене звати Пітер Браун. Я живу в квартирі з мамою, татом та нянею у будинку номер 1А на вулиці М’явз біля площі Кавендиш. Чи принаймні я жив там досі…

— Та ну, — заперечила Дженні, — не будь дурним. Усім видно, що ти виглядаєш, як кіт, почуваєшся, як кіт, пахнеш котом, муркочеш, як кіт, і ти… — Але тут вона на мить замовкла і її очі знову розширилися. — О Господи, — сказала вона за мить. — Але це має сенс. Я одразу це відчула. Ти поводишся не як кіт…

— Звісно, — промовив Пітер, відчуваючи полегшення від того, що йому нарешті повірили.

Але смугасточка не слухала, її очі розплющувалися все ширше. Вона пригадувала своє знайомство з Пітером, ті дивні речі, які сталися відтоді, як вона знайшла його виснаженого, пораненого й напівмертвого на вулиці й притягла додому, сама не розуміючи навіщо.

— Ти сперечався з Демпсі прямісінько в його володіннях. Жоден, навіть дуже хоробрий кіт, при своєму розумі не вчинив би так. І, окрім того, це суперечить правилам, — здавалося, вона загинає кігтики, перелічуючи докази, хоч, звісно, вона нічого такого не робила. — А після цього ти не захотів їсти мишу, хоч майже вмирав із голоду, сказав, що ніколи їх не куштував, а потім проковтнув її за раз, навіть не подумавши, що я також можу бути голодною. Не те, щоб я була проти, але справжній кіт ніколи б так не вчинив. О, а потім, звісно, це те, що я намагалася згадати! Ти з’їв мишу прямо на шовковому покривалі, де спав, і ти не помився, коли завершив…