Який чудесний світ новий!

Двійко рудих, наче креветки, дітлахів вистрибнуло з сусідніх кущів, якусь мить розглядало їх виряченими від здивування очима, а тоді знову зайнялося своїми розвагами в чагарнику.

— Ви всі пам’ятаєте, – мовив своїм потужним низьким голосом Контролер, – пам’ятаєте, я припускаю, цей прекрасний і натхненний вислів господа нашого Форда: «Історія – це нісенітниця». Історія, – поволі повторив він, – це нісенітниця.

Він змахнув рукою так, ніби якимсь невидимим пір’яним віничком позмітав геть порох, яким були Хараппа і халдейський Ур, а також павутиння, що оплутало Фіви, Вавилон, Кносс і Мікени. Шурх. Шурх... і де подівся Одіссей, де зник Йов, де щезли Юпітер, Ґаутама та Ісус? Шурх... і всі ці порошинки античного пилу, такі як Афіни й Рим, Єрусалим і Піднебесна, згинули назавжди. Шурх...

і там, де була Італія, вже зяяла пустка. Шурх... собори; шурх-шурх... король Лір і «Думки» Паскаля. Шурх... «Страсті»; шурх... «Реквієм»; шурх... симфонія; шурх...

— Генрі, йдеш цього вечора на чуттєвки? – запитав помічник визначальника. – Я чув, що нова чуттєвка в Альгамбрі першокласна. Там є любовна сцена на ведмежій шкурі; кажуть, що розкішна. Відчуваєш кожну ведмежу волосинку. Дивовижні тактильні ефекти.

— Ось чому ви не вчите історію, – сказав Контролер. – Але настав час...

Директор ІЗЦ стурбовано на нього глянув. Ходили химерні чутки про те, що в сейфі кабінету Контролера переховуються старі заборонені книжки. Біблія, поезія... Фордзна-що.

Мустафа Монд перехопив його стривожений погляд, і кутики його червоних губ іронічно пересмикнулися.

— Усе гаразд, Директоре, – дещо глумливо заспокоїв він його, – я їх не розбещу.

Директор ІЗЦ був цілковито збентежений.

Ті, хто відчуває себе зневаженим, полюбляють зневажливо поглядати на інших. Посмішка на обличчі Бернарда Маркса була презирлива й зарозуміла. Кожна ведмежа волосинка... якраз!

— Обов’язково піду, – сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд нахилився й помахав перед ними пальцем.

— Спробуйте лише усвідомити, – мовив він голосом, від якого в животі в них щось химерно затремтіло. – Спробуйте збагнути, як це було – мати живородну матір.

І знову це непристойне слово. Але цього разу нікому навіть у голову не прийшло усміхнутися.

— Спробуйте уявити, як це було «жити зі своєю родиною».

Вони спробували, але явно безуспішно.

— А знаєте, що означало «вдома»?

Вони похитали головами.

Зі свого тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася ліфтом на сімнадцять поверхів, завернула, вийшовши з нього, праворуч, покрокувала вздовж довгого коридору і, відчинивши двері з написом «ДІВОЧА РОЗДЯГАЛЬНЯ», занурилася в оглушливий і хаотичний вир грудей, рук і нижньої білизни. Потоки гарячої води бризкали і клекотіли в сотнях ванн. З гуркотом і шипінням відразу вісімдесят вібровакуумних масажних машин одночасно присмоктувалося до пружної й засмаглої плоті вісімдесяти розкішних представниць жіночої статі, старанно їх розтираючи.

Всі намагалися перекричати одна одну. З синтетичної музичної машини лунало соло корнета.

— Привіт, Фанні, – гукнула Леніна молодій жіночці, чия шафка й вішак були поруч.

Фанні працювала в пляшкувальній кімнаті і мала таке саме прізвище – Краун. Але цей збіг не був аж таким незвичним, якщо врахувати, що на два мільярди мешканців планети припадало лише десять тисяч різних імен.

Леніна потягла вниз блискавку спочатку на своїй куртці, тоді обидвома руками подвійну блискавку на штанах і врешті ще одну на нижній білизні. Не скидаючи черевиків і панчіх, вона рушила до ванн.

Вдома, дім – кілька малесеньких кімнаток, у яких ледве можуть розміститися чоловік, періодично вагітна жінка і ціла зграя хлопців і дівчат різного віку. Жодного повітря, жодного простору; далеко не стерильна тюрма; темрява, хвороби і сморід.

(Контролер так яскраво це все змалював, що один із хлопців, чутливіший за решту, страшенно зблід і його мало не знудило.)

Леніна вийшла з ванни, витерлася насухо рушником, схопила довгу еластичну трубку, що стирчала зі стіни, а тоді націлилася нею на свої груди, немовби вирішила покінчити життя самогубством, і натисла спусковий гачок. Струмінь теплого повітря обсипав її шовковистим порошком тальку. На невеличких краниках над умивальником були позначки різних парфумів, і, тримаючи в руці панчохи й черевики, вона рушила на пошуки вільної вібровакуумної машини.

А ще вдома панувала як фізична, так і психологічна вбогість. Психологічно це була кроляча нора, гноївка з випарами цього вщерть перенасиченого життя, просмердженого душевними турботами. Які задушливі інтимності, які загрозливі, божевільні, паскудні стосунки поміж членами родинного угруповання!

Мати маніакально виношувала своїх дітей (своїх дітей)... опікувалася ними, мов кицька кошенятами; але кицька, що може говорити, що може сказати: «Моя дитинка, моя дитинка», повторюючи це знову і знову. «Моя дитинка, ой-ой, біля моїх грудей, маленькі рученята, голодненька, яка ж це невимовна болюча втіха! А тоді моя дитинка засинає, моя дитинка засинає з бульбашечкою білого молочка в кутику її ротика. Моя дитинка засинає, люлі-люлі...»