Одні
- Автор: Гарасим Андрій
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-37-3
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Одні». Краткое содержание книги:
У дебютній книжці Андрія Гарасима зібрано кілька творів: повість-утопія «Одні» й оповідання «Міна», «Вибори—2025», «Полювання». Для творчої манери молодого київського автора притаманна вигадливість сюжету, несподіванка й азарт.
Єдиною рисою українського характеру, яка уповні розвинулася після катастрофи, була роз’єднаність українців. І вона набула просто чудернацьких форм. Ті татуювання на долонях, які Лесь помітив одразу по своїй з’яві у цьому світі, були нічим іншим, як знаками кланової приналежності. Всі українці від самого народження належали до певного клану, що й засвідчувало татуювання емблеми клану. Не було жодного українця, який би не мав на своїх долонях татуювання, а отже не належав би до певного клану. Лесеві було досить тяжко усвідомлювати, що світ майбутнього виявився світом розбрату, світом кланів, світом заплямованих клановими емблемами долонь…
Про це, та й не тільки про це, він мав якось розмову з Мар’яною. Був вечір, і сонце, що ховалося в океан, забарвило водяне безмежжя у такі фарби, що, здавалося, воно назавжди хотіло попрощатися з великим білим світом, залишивши по собі лише цей кольоровий спогад. Вони лежали на березі океану. Лесь бавився Мар’яниним кучериком, на серці чомусь було сумно, і може тому він захотів поговорити про те, що давно його турбувало.
— Мар’яно, чому воно все так вийшло?
— Як?
— Там, в минулому, було майже все так само, як тут. Але чомусь мені все здавалося, що в майбутньому повинно щось змінитися на краще. А вийшло так, що нічого не змінилося, а навпаки якось все просто закостеніло.
Впертий Мар’янин кучерик у пальцях Леся все не хотів набувати бажаної форми.
— І ти знаєш, Мар’яно, мені здається, що причину треба шукати у моєму часі, щось у ньому було таке, що, власне, і призвело до цього закостеніння.
— Щось було, кажеш?
Щось у її голосі примусило Леся пильніше глянути їй у вічі. І у її очах він помітив те, чого раніше не помічав, а саме — вони мали металевий блиск.
— Так ти кажеш, щось було? — вперто і водночас якось вимогливо повторила вона своє запитання.
— Так мені здається, Мар’яно.
— А тобі не здається, — її очі вже були суцільний металевий блиск, — що цим «щось» були всі ви — наші попередники, в тому числі і ти — Лесь!
— Я? А причому тут я? Та якби я навіть і знав, що треба було зробити, то що б я міг, власне, один робити?
— Принаймні не їхати в Африку на заробітки, кинувши свою батьківщину!
Лесь мовчав — він просто не знав, що сказати на це, тому що Мар’яна була права, сто разів права. Він це прекрасно розумів, як і зрозумів нарешті, що, крім чудової фігури та миловидного личка, йому подобалося в Мар’яні. І Лесь сказав:
— В чомусь ти права, моє сонце, але скажи — якби я не поїхав до Африки, хіба ми колись би зустрілися?
На це Мар'яна грайливо вдарила його кулаком в плече, мов ставлячи крапку у їхній розмові. Лесь глянув їй у вічі — металевий блиск щезнув, наче його ніколи й не було. Замість нього була безтурботна веселість, і ще багато чого такого, що буває тільки в очах молоденької дівчини.
Сонце тим часом вже майже зовсім сховалося за горизонт…
Одного ранку в містечку зчинився ґвалт — всюди шниряли, когось шукаючи, охоронці. Від пійманого історика Лесь дізнався, що ця не при своєму розумі людина з минулого — кубанець, обвівши охорону навколо пальця, кудись щезла. Лесь в душі дуже симпатизував кубанцю, він був наче свіжий струмінь, порівнюючи зі всіма іншими оточуючими Леся людьми, і тому зрадів, почувши цю новину. Він все ніяк не міг змиритися з тим, чому таку людину тримають наче в тюрмі, в одному з містечкових будиночків, не дозволяючи навіть провідувати. Під вечір того дня Лесь, за вже заведеною традицією, вирушив на океанське узбережжя на побачення з Мар’яною. І саме на узбережжі він зустрів кубанця. Той сидів на піску і кидав у воду камінці. Поряд з ним лежав мішок. Лесь згадав — тікаючи, кубанець прихопив з собою якісь продукти.
— Далеко зібралися, пане козаче? — спитав його з-за спини Лесь.
Кубанець не підскочив з несподіванки, а просто кивнув головою, наче так і мало бути, наче саме на нього він чекав на цьому пустельному узбережжі.
— Я радий, що останнього, кого я побачу перед своєю мандрівкою, буде чоловік з чистими руками, — мовив він, усміхаючись так само, як і сорок років тому.
— А куди ти йдеш? — спитав Лесь.
— На батьківщину — куди ще може повертатися людина?
— Маєш на увазі Кубань?
— Ні, Україну. Я не був в ній з того часу, як зруйнували Січ.
— Давно ж це було.
— Як би давно не було, а ніколи не пізно повернутися.