Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
Женька сиділа на березі і дивилася на воду. Коли Євген заснув, вона раптом зрозуміла, що не може спати. Обережно спустилася з горища і прийшла сюди. У голові, неначе нав’язливі мухи, роїлися причепливі думки і ятрили мить щастя.
«І що тепер? — думала Женька. — Завтра повернемося у село, я ще кілька тижнів пробуду там на практиці. Потім повернуся до Києва. І все? Євген буде тут, зі своєю електрикою, мамою, старим мотоциклом і дідом Свиридом, а я там розбиратимуся з інститутом. Потім робота на залізниці. І все? Буду інколи проїздити повз ці місця і махати рукою до шлагбауму».
Женька навіть не вчула, як іззаду до неї підійшов Євген. І злякалася, коли він обережно обійняв її за плечі. Вона тихо заплакала, відхилилася назад і обхопила руками Євгенову шию.
— Ти чого? — не зрозумів той. — Чого ти плачеш?
— Я не хочу, щоб ця подорож закінчувалася.
Євген сидів у будці на переїзді і чекав, доки Женька проконтролює, як відкривається шлагбаум. За мить двері відчинилися, і дівчина зайшла, скинула пілотку, підбігла до нього і поцілувала в губи.
— Заждався мене?
— Та нічого, — хлопець відповів на поцілунок і провів рукою по волоссю дівчини. — Сядь. Є хвилина? Поговорити треба.
— Звісно, є! — Женька сіла на стілець поруч із Євгеном і посміхнулась. — Щось ти геть сумний, котику. Щось сталось?
Євген не знав, як розпочати розмову, розуміючи: тут має вагу кожне слово.
— Женю, — тихо почав він, — я увесь час хочу зрозуміти для себе: що буде далі?
— Коли далі? — Женька поцілувала Євгена у щоку і зазирнула йому в очі.
— Тобі практики залишилося три дні разом із сьогоднішнім. Я увесь час намагаюся поговорити із тобою про наше майбутнє, але ти, бачу, не хочеш цієї розмови.
Дівчина повільно встала і підійшла до вікна будки. Вона мовчала, тихенько постукуючи пальцями по підвіконню..
— Я все зрозумів, — приречено зітхнув хлопець, — ти їдеш від мене.
Женька рішуче обернулась, в її очах блищали сльози.
— А ти що пропонуєш? Залишитися тут довіку, дояркою, наприклад? — її голос бринів. — Чи, може, торгувати у сусідньому селі в магазині? Так? А тоді народяться діти, і ти їх возитимеш на своєму мотоциклі до школи за дванадцять кілометрів? А коли вони виростуть, продамо свиней і на ті гроші будемо намагатися пристроїти дітей хоч на когось вчитися у Ніжині?
— Навіщо ти так? — зірвалося у Євгена.
— А як? Як? Скажи мені, Женю, як ти собі бачиш наше майбутнє? Звісно, можна тут ще шлагбаум довіку відкривати.
Євген розумів, що будь-яке його необережне слово остаточно може їх розсварити, однак не стримався:
— Ні, звісно, краще поїхати до Києва! Я там влаштуюсь на будівництво цемент тягати, а ти будеш їздити в яскравому блакитному потязі. Ми наймемо оселю і всі гроші витрачатимемо на те, щоб її оплатити. Потім ти підеш у школу стюардес…
— Женю, припини, — дівчина затулила очі долонями і заплакала вголос.
— А чому ж! Це твоя мрія: закінчиш школу стюардес і полетиш у далекі краї. А там з часом знайдеш собі іншого, більш цікавого чоловіка, а я тягатиму цемент і бігатиму по дітей до садочка, а коли ти будеш вільна, ми будемо сидіти десь на десятому поверсі за зачиненими від таких самих сірих людей дверима і дивитися телевізор. А по великих святах…
— Годі! — дівчина розтулила обличчя, в її очах паленіла лють. Вона тихо, але твердо сказала: — Іди звідси.
— Я піду! — Євген зрозумів, що перегнув палку, однак Женька перша зачепила все, що було йому рідне. Село, ліс, сонце, річку. І все звела до якогось кабана за навчання та роботи в сільському магазині.
Хлопець похапцем вискочив із будки і, не розбираючи дороги, побіг у бік села. Всередині пекло так, що хотілося вирвати нутрощі, щоб усе навіки скінчилось. В очах потемніло, чорні плями затуляли світ. Він біг, наче п’яний. Час від часу перечіплявся за каміння, іноді припадав на коліно.
«Як можна було довірити їй усе, що таке дороге мені? — крутилося в голові. — Воно їй чуже. Насправді чуже. Їй же, окрім своїх далеких країв, нічого не потрібно».
У якийсь момент він спинився, задихаючись. Важко опустився на стерню і лише тоді зрозумів, що опинився за селом. Трохи оговтався і роздивився навколо. Побачив неподалік кілька снопів, підвівся, прошкандибав кілька метрів, упав на один із них і завив, як собака.