Світован. Штудії під небесним шатром

Тим часом моє життя на Розраді-горі входило в спокійну межень. У садових трудах і прогулянках здичавілими радгоспними виноградниками я забував, чому я тут і що залишив там — у міській тісняві і шаленстві новопроголошеного «прискорення». Тут ніхто нікуди не поспішав, не глотив. Я придивлявся до укладу життя мого благодійника. Він не марнував час і енергію на пусті рухи, хоча, здавалося, весь час був у русі. Проте не робив зайвих зусиль, не обмежував свободу тіла, ніби з приязною цікавістю стежив за собою збоку — чи достатньо зграбна і мудра його діяльність. Він не виглядав великим і сильним, але вгадувалася порода, міцність внутрішнього стрижня. І кожен його порух був вивірений, точний, ощадливий, красивий.

Я зловив себе на тому, що люблю спостерігати за ним у роботі. Наче переглядаю беззвучні фрагменти фільмів Довженка чи Бергмана. Просте зачарування від красивої дії. Так ми любимо невідривно дивитися на рухому воду, на полум'я вогню.

Ба, навіть більше, — я почав дещо занотовувати в синій зошит, який знайшов у своїй комірчині. Ось мій перший запис із його слів: «Щоднини — рух до приємної втоми. Се пружина життя. Солодко втомлене тіло — свіжі думки. Живіт наш годують руки. А голову живлять ходінням ноги. Найкращі думки приносять мандри».

Так у рятівному для мене доброжитку минуло більше тижня. Але мандри з ряснотою думок і вражень були тільки попереду.

Одного вечора він прийшов пізно. Вечерю ми завершували аж поночі. Сиділи мовчки. Крізь горіхове віття цідилося, ніби дим, фіолетове сяйво. Старий глянув угору і сказав:

— Зійшов місяць з ущербу. На новину-дивину. Таку ж щербату… Але ходімо, може вдасться її приспати…

Я тій фразі не надав значення. Аж ранком почав її розшолопувати. Підвівся вдосвіта і підступив із сікачем до живоплоту. Одразу ж почулися з вулиці приглушені голоси. Я відхилив кущ і побачив, як від фургону «швидкої допомоги» назустріч старому вийшов худорлявий чоловічок у білому халаті і білій шапочці. Він бадьоро потис дідову руку двома сухими долоньками. І голос його був сухий, аж рипучий, як накрохмалений халат.

— Я вихопився з операційної. Прибіг, аби сповістити прикру річ, тобто застерегти. В органи поступив на вас сигнал. Якась потолоч пише, що ви приймаєте хворих, цілу підпільну клініку влаштували.

— Овва, я жодного хворого тут не прийняв. З якого б се дива?! Ви ж знаєте, що я не доктор.

— Знаю. Ви є чимось більшим, ніж доктор. Бо ми в здорового шукаємо хвороби, а ви в хворобі бачите інший бік здоров'я і підсилюєте його. Ми доктори хвороб, ви — доктор здоров'я. Я вже говорив вам це…

— А я, дорогий професоре, казав вам, що не лікую. Я майструю, саджу… Та якщо хтось напроситься підлагодити своє підупале єство — ну як тут відхрестишся?! Чим сподоблений сам, тим споможу потребуючого. Хіба се кримінал? А дома хворих, бігме, я не гою. В чужих постолах ноги не загрієш. У вас лічниці — вам і лікувати.