Донька пастора

— Будь ласка, не щипайте мене за лікоть. Я цього не люблю.

— Моя люба Дороті, та такі ліктики, як твої, гріх не вщипнути. Рука сама так і тягнеться. Рефлекс, так би мовити, що вже тут вдієш.

— Коли ви повернулися до Кнайп-Гілл? — спитала Дороті, відгородившись від містера Ворбертона велосипедом. — Я вас місяці зо два не бачила.

— Позавчора. Але я тут лише проїздом. Завтра вже знову в дорогу. Везу своїх байстрюків до Британії.

Слово «байстрюки», почувши яке Дороті сором’язливо потупила очі, містер Ворбертон вимовив з ноткою сліпої гордості. Він та його «байстрюки» (у нього їх було троє) були чи не найгучнішим скандалом у Кнайп-Гілл. Містер Ворбертон мав незалежний дохід і називав себе художником — з-під його пензля щороку виходило з пів дюжини посередніх пейзажів. Два роки тому він уперше прибився до Кнайп-Гілл, придбавши одну з нових садиб відразу за будинком парафіяльного священника. Там він і жив, чи радше регулярно зупинявся, відкрито співмешкаючи з жінкою, яку називав своєю економкою. Чотири місяці тому ця жінка — вона була іноземкою, подейкували, іспанкою, — підкинула дров у скандальний вогонь, ні з того ні з сього покинувши містера Ворбертона та трьох його дітей, які наразі перебивалися у якогось багатостраждального родича у Лондоні. З виду містер Ворбертон був доволі привабливим статечним чоловіком, хоч і геть лисим (до яких тільки хитрощів він не вдавався, щоб приховати цей прикрий факт); тримався він так хвацько й по-молодецькому, що навіть його вражаючих розмірів черевце сприймалося не інакше як природне доповнення до торсу. Йому було сорок вісім, але виглядав він десь на сорок чотири. Люди в місті казали, що він «той іще старий пройдисвіт»; молоді дівчата його побоювалися, і не без причини.

Містер Ворбертон знічев’я, по-батьківському поклав руку Дороті на плече і повів її крізь натовп, ні на мить не замовкаючи. Авто містера Бліфіла-Гордона, об’їхавши водокачку, тепер розверталося назад, усе ще супроводжуване табунцем дещо підтоптаних вакханок. Процесія привернула увагу містера Ворбертона, і він спинився, щоб краще її роздивитися.

— Це ще що за огидні кривляння? — спитав він.

— О, це... як же воно називається?., передвиборча кампанія. Вони намагаються переконати нас голосувати за них.

— Намагаються переконати за них голосувати?! Боже милостивий! — пробурмотів містер Ворбертон, не зводячи очей з тріумфального кортежу. Він підніс догори великого ціпка зі срібною головкою, якого завжди носив із собою, і доволі виразно почав тицяти нею у постаті в процесії. — Ви тільки подивіться на це! Ні, ви тільки подивіться! Подивіться на цих мегер, що метуть перед ним хвостами, і на цього бовдура, який шкіриться до нас, наче мавпа, вгледівши торбу з горіхами. Чи ви коли-небудь бачили огидніше видовище?

— Тихіше! — пробурмотіла Дороті. — Вас хтось може почути.

— Нехай чують! — сказав містер Ворбертон, навмисне підвищуючи голос. — Подумати тільки, цей низькородний пес має нахабство вважати, що нас тішить вигляд його вставних зубів! А той костюм на ньому — це ж просто ганьба! А є кандидат від соціалістів? Якщо є, я голосуватиму за нього.

Декілька людей на тротуарі обернулися і витріщилися на них. Дороті помітила, як торговець залізними виробами містер Твісс, зморщений пожовклий старий, з прихованою зловтіхою виглянув з-за очеретяних кошиків, що висіли над порогом його крамниці. Краєм вуха він уловив слово «соціаліст» і вже подумки зарахував містера Ворбертона до затятих соціалістів, а Дороті — до їхніх прихильників.

— Мені справді час іти, — поквапом сказала Дороті, вирішивши, що їй ліпше втекти, доки містер Ворбертон не бовкнув чогось іще гіршого. — Мені ще стільки треба всього купити. Тож мушу з вами попрощатися.

— Е ні! — весело заперечив містер Ворбертон. — Ніяких «попрощатися»! Я піду з тобою.

Дороті котила велосипед вулицею, а містер Ворбертон, гордо випнувши живіт та затиснувши ціпок під пахвою, і далі просторікував, бадьоро крокуючи поруч. Містера Ворбертона було важко позбутися, і хоч Дороті вважала його другом, іноді їй хотілося — зважаючи на те, що він був місцевою скандальною знаменитістю, а вона — пасторовою донькою, — щоб він обирав менш публічні місця для розмов з нею. Однак зараз вона була вдячна йому за товариство, адже тепер їй було не так лячно проходити повз Каргіллову крамницю; а той і досі стояв на порозі й з-під лоба свердлив Дороті промовистим поглядом.

— Мені дуже пощастило, що я тебе зустрів, — провадив далі містер Ворбертон. — Правду кажучи, я тебе шукав. Вгадай, хто сьогодні прийде до мене на вечерю? Б’юлі! Рональд Б’юлі! Не сумніваюся, ти про нього чула.

— Рональд Б’юлі? Ні, я так не думаю. А хто він?

— Та ти що?! Рональд Б’юлі, відомий романіст. Автор книжки «Тиховоддя і наложниці». Ти ж читала «Тиховоддя і наложниці»?

— Ні, боюся, що ні. Правду кажучи, я про неї ніколи навіть не чула.

— Моя люба Дороті! Ти себе геть занедбала. Обов’язково почитай цю книжку. Це дуже гаряча проза, я тебе запевняю, справжня висококласна еротика. Саме те, що треба, аби позбутися ореолу дівчинки-скаута.

— Я ж просила вас такого не говорити! — сказала Дороті й сором’язливо відвела очі, але вже наступної миті обернулася назад, бо ненароком мало не зустрілася поглядом з Каргіллом. — А де живе цей містер Б’юлі? — спитала вона. — Він же не місцевий?