Чарiвнi окуляри
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 966-01-0342-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Чарiвнi окуляри». Краткое содержание книги:
Веселі, дотепні, мудрі казки й повісті Всеволода Нестайка знають і люблять діти й дорослі в Україні та в багатьох країнах світу. Його герої давно вже говорять не тільки російською, білоруською, литовською, латиською, грузинською, вірменською, узбецькою... не лише англійською, німецькою, іспанською, румунською, угорською, словацькою, а навіть арабською і мовою бенгалі.
Його трилогія «Тореадори з Васюківки» стала українським бестселером. Її внесено Міжнародною радою з дитячої та юнацької літератури до Особливого Почесного списку Г.-К. Андерсена «як один з найвидатніших творів сучасної літератури для дітей».
— На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і жодного разу не спробували затримати їх у себе!
— А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
— Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала...
— Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, — зітхнув я.
— Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби ми мали чарівні окуляри!
— Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
— Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот зірвати! Мільйон, а то й більше!
— Ну, це ж... це ж нечесно!
— Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. — Ромка почухав потилицю. — А... а скарб шукати — це ж чесно.
— Ну... чесно, — змушений був погодитись я.
— А ще... ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!
— Але як же дістати ті окуляри?
— Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
— Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір'я у районі обійшли!
— Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір'я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне — хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати — справжній лідер...
І ми пішли на пошуки.
— Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! — говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір'я, не знайшовши того, що шукали.
— А я й не гарячкую! — казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір'їв і зайшли у тринадцяте.
— Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! — раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір'ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
— Дзвони! — сказав Ромка.
— А чого я?!
— Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще раз натиснув, з усієї сили — ні звуку...
— Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, — сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
— А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) — у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах.
— Що вам тут треба?! — суворо спитала тітонька.
— А... а ми до Маргарити Степанівни... — розгублено пробелькотів Ромка.
— До якої ще Маргарити Степанівни? — так само суворо спитала двірничка.
— До... до артистки! — тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
— Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше докинув Ромка.
— А-а... До артистки... Що за квартиру не платить... Заборгувала Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!.. Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не вручу. А нащо вона вам? Ви що — її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулися.
— Н-ні... Н-не родичі! — сказав Ромка.
— Ми... ми її колишні глядачі, — промимрив я.
— Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто бізнесменом став, хто депутатом... а хто й злодієм — у тюрмі сидить. Що вам від неї треба, панове?
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона — Маргарита Степанівна! П'єсу грає!» — майнула думка. Я глянув на Ромку — по-моєму, він теж про це подумав.
— Ми... хотіли подякувати за шоколадки, — сказав Ромка.
— Неправда! Неправда! — вигукнула двірничка. — Ану подивіться мені в очі!
— Так... так у вас же ж темні окуляри! — сказав Ромка.
— О! Вас цікавлять окуляри! — вигукнула двірничка. Ми з Ромкою перезирнулися, — авжеж, схоже, що це вона.
— Маргарито Степанівно, це ж ви?! — спитав Ромка, пильно вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
— Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено — Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога...
Сусіди кажуть: я — Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю...
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
— Маргарито Степанівно, ну це ж ви! — вигукнув Ромка.