Пригоди капітана Врунгеля

Норвежці ахнули, а другого ранку всі газети вмістили статтю про мою хоробрість і фотографію: мчить коняка скоком, а я на ній. Без сідла, кітель розстебнувся, тріпоче на вітрі, кашкет збився, ноги теліпаються, а в коняки хвіст трубою…

Потім я зрозумів: поганенька фотографія, неварта моряка, але тоді зопалу не звернув уваги й був навіть задоволений.

І норвежці лишились задоволені.

Взагалі треба сказати, приємна ця країна. І народ там хороший, такий, знаєте, тихий народ, привітний, добродушний.

Я там, в Норвегії, не раз, звісно, й раніше бував, і замолоду, пам'ятаю, зі мною трапився випадок.

Висадились ми в одному порту, а звідти мій шлях лежав залізницею.

Приходжу на станцію. Поїзд не скоро. З чемоданами гуляти, скажу я вам, незручно й важко.

Розшукав я начальника станції, питаю.

— Де тут у вас камера схову?

А начальник, славний такий дідок, розвів руками.

— Вибачте, — каже, — спеціального приміщення для зберігання ручної клажі в нас не передбачено. Але це нічого, ви, — каже, — не соромтеся, залиште тут ваші чемоданчики, вони нікому не заважатимуть, запевняю вас…

Отак-то. А недавно дружок мій звідти приїхав. Багато чого, каже, змінилося і в звичаях і в поводженні. Ну аякже, знаєте: у війну німці там побували — новий порядок наводили. Тепер американці піднімають спосіб життя на належну височінь. Ну й, звісно, трохи обтерся народ, став моторнішим. У дружка мого, не встиг він оглянутись, просто з поїзда, із замкненого купе, чемодан потягли. Культура!

Ну, а в ті часи жили там ще по-давньому. Тихо жили. Але не всі. Були й тоді в Норвегії люди, так би мовити, передові, такі, що вкусили від древа пізнання добра й зла. От, припустимо, власники великих магазинів, підприємств, фабрик. Ці й тоді розуміли, де що погано лежить.

І мене це теж зачепило безпосереднім, як кажуть, чином. Є там фірма одна — виробляє телефони, радіоприймачі… так ось, пронюхали ці фабриканти про мого зуба й занепокоїлись. Та воно й зрозуміло: адже коли всі почнуть на зуб приймати, ніхто й приймачів купувати не буде. Збитки ж які! Тут занепокоїшся! Ну, й вирішили, не довго думаючи, заволодіти моїм винаходом, та й зубом моїм заодно.

Спочатку, знаєте, так ото, по-хорошому, прислали ділового листа з пропозицією продати мій дефектний зуб. А я поміркував, подумав: «З якої рації?» Зуб ще нічого, кусати можна, а що з дуплом, то це вже, вибачте, моя справа. В мене он один знайомий є, то він навіть любить, якщо зуби болять.

— Звичайно, — каже, — коли болять, справді, й боляче й неприємно, але зате, коли біль пройде, дуже вже хороше!

Так. Ну, я відповів, що не продаю зуба, й кінець…

То, думаєте, вони заспокоїлись? Де там! Вирішили викрасти мого зуба. З'явились якісь негідники, ходять по п'ятах за мною, заглядають у рот, шепочуться… Ну, й стало мені не по собі: добре, якщо один зуб, так тому й бути, ану як для гарантії заберуть зовсім, з головою? Куди я без голови піду плавати?

От я й вирішив — далі від гріха. Запитав у порту відправлення інструкцій щодо білок, а сам, щоб захиститися від зловмисників, вжив особливих заходів: узяв дубову сходню, один кінець засунув під ворота пакгаузу, другий під двері кубрика й наказав Лому вантажити «Біду» баластом.

Яхта осіла до фальшборту, сходня зігнулась, як пружина, самим тільки краєчком тримається під дверима. Я перед сном оглянув, перевірив готовність цієї споруди й ліг спокійно спати. Навіть вахту не виставив: нема потреби. І от, знаєте, вдосвіта прийшли. Я чую обережні кроки, рип дверей, потім раптом — трах! — сходня вискочила з-під дверей, розігнулася…