1Q84. Книга третя
- Автор: Мураками Харуки
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3571-4, 978-966-03-5605-4
- Переводчик: Іван Дзюб
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «1Q84. Книга третя». Краткое содержание книги:
Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.
До видання увійшла третя книга роману X. Муракамі «1Q84».
Аомаме не вкоротила собі життя, бо почула далекий голос. Тоді, коли напружила палець на гашетці, навколишній шум повністю зник і настало безгоміння. Її оточувала глибока тиша, як на дні басейну. Там смерть не була чимось темним і страшним. А, очевидно, чимось природним, як навколоплідна рідина для ембріона. «Непогано», — подумала Аомаме. І майже всміхнулася. Та саме тоді вона почула голос.
Здавалось, цей голос долинав з далекого місця й далекого часу. Раніше вона його не чула. Видно, обігнувши не один крутий поворот, він загубив свій первісний тембр й особливості. А залишилося від нього тільки порожнє, позбавлене змісту відлуння. Однак у цьому голосі вона відчула рідне тепло. Здавалось, голос називав її прізвище.
Аомаме розслабила палець на гашетці, примружила очі й прислухалася, намагаючись розібрати слова, які видавав голос. Та ледве почула (а може, їй здалося, що почула) тільки власне прізвище. Решта видалася їй завиванням вітру в печері. Потім голос віддалився, ще більше втратив зміст і потонув у безгомінні. Зникла порожнеча, яка її оповивала, миттю повернувся навколишній шум, наче затичку вийняли з вуха. Опам'ятавшись, вона відчула, що намір померти вже її залишив.
«Можливо, я ще раз зможу зустріти Тенґо в цьому маленькому парку, — подумала Аомаме. — А померти можна й пізніше. Ще тільки один раз скористатися шансом. Життя — це все-таки можливість зустрітися з ним. Хочу жити», — твердо вирішила вона. Це було дивне відчуття. Такого вона ні разу досі не відчувала.
Аомаме спустила курок, поставила запобіжник і пістолет засунула у сумку через плече. Випроставшись, начепила на носа темні окуляри й рушила в протилежному напрямі до таксі, на якому перед тим їхала. Люди в автомобілях мовчки дивилися на те, як вона широким кроком, у туфлях на високих каблуках, іде швидкісною автострадою. Довго іти не довелося, її колишнє таксі, посуваючись поволі вперед, саме тоді вже було близько.
Аомаме постукала у вікно поряд з таксистом, і той опустив шибку.
— Знову повезете?
Водій завагався.
— Здається, ви там пістолет у рот встромляли.
— Так.
— Справжній?
— Та що ви! — скрививши губи, відповіла Аомаме.
Водій відчинив дверцята, і вона сіла в таксі. Знявши сумку з плеча, поклала на сидіння й витерла губи хусточкою. У роті залишився запах металу й мастила.
— Так що, знайшлися аварійні сходи? — запитав водій.
Аомаме хитнула головою.
— Це ж і не дивно. Бо я не чув, щоб у такому місці вони були, — сказав він. — Так що, зійдете в Ікедзірі, як було спочатку домовлено?
— Авжеж, — відповіла вона.
Висунувши руку із відчиненого вікна, водій перебрався перед великим автобусом на праву смугу. Показання лічильника не змінилися після того, як Аомаме зійшла з таксі.
Зіпершись на спинку сидіння і спокійно дихаючи, вона кинула погляд на добре знайомий рекламний щит фірми «Ессо». Тигр із звернутим до неї профілем тримав, усміхаючись, у лапах заправний шланг. «Впустіть тигра у свій бензобак», — сповіщала реклама.
— Впустіть тигра у свій бензобак, — прошепотіла Аомаме.
— Що? — спитав водій, поглядаючи на неї у дзеркальце заднього виду.
— Та нічого. Просто промимрила сама до себе.
«Ще трохи поживу на цьому світі й подивлюся, що станеться. Померти ніколи не пізно. Можливо», — подумала вона.
Наступного дня, після того як Аомаме передумала накласти на себе руки, подзвонив Тамару й вона йому повідомила, що її плани змінилися.
— Я вирішила, що не поїду звідси. Не мінятиму прізвища й не робитиму пластичної операції, — сказала вона.
На тому кінці телефонної лінії Тамару замовк. Серед цієї тиші перебирав у своїй голові різні версії.
— Значить, ви не хочете переїжджати в інше місце?
— Так, не хочу, — коротко відповіла Аомаме. — Хочу ще якийсь час побути тут.
— Там нема умов, щоб людина могла переховуватися тривалий час.
— Якщо я замкнуся і не виходитиму надвір, мене ніхто не помітить.
— Не варто легковажити такими типами, — сказав Тамару. — Вони все докладно рознюхають і, гадаю, кинуться по гарячих слідах за вами. Небезпека загрожує не тільки вам, але й близьким до вас людям. Та і я опинюся в делікатному становищі.
— Щодо цього мені дуже прикро. Однак я хотіла 6 мати ще деякий час.
— «Мати ще деякий час» — неясний вираз, — сказав Тамару.
— Вибачте, але по-іншому я не можу сказати.
На хвильку Тамару замислився. Видно, у звучанні її голосу відчув рішучість Аомаме.
— Для мене становище — понад усе. Майже все. Ви мене розумієте? — мовив він.
— Здається, розумію.
Тамару знову замовк. Потім сказав: