Звичайні пригоди «олімпійця» Михайла Єнохіна [на украинском языке]

— Оце так! — захопився Женька. 

— Почекай,— відмахнувся Михайло, якого осяяла якась ідея, і знову схилився над книгою. — Так... «Складання суміші Сайрес Сміт здійснив сам. Так... «Сірчаний колчедан, пірит, азотна кислота, гліцерин і вода прісна»... І вода прісна, — задумливо повторив Михайло.— Є рецепт! Жень, подивися, тітка Клава лягла спати?

— Зараз,— Женька підбіг до вікна і визирнув. Світла на веранді не було.

— Одягайся,— схопився Михайло.— Гайда!

— Куди?

— Потім дізнаєшся,— Михайло швидко заходився вдягатися.

Хлопці тихенько спустилися по сходах, таких рипучих в цей пізній вечір. Вдень вони чомусь не рипіли. Навшпиньки пройшли двір і вийшли за хвіртку, що теж неймовірно рипіла тепер. Вдень вона чомусь не рипіла. Безлюдно було на вулиці. І кожний скрадливий крок лунав у пітьмі.

Під ногами тепер рипів шлак, пісок і галька, які також чомусь не риплять удень. Вони підкралися до залізної брами біля будинку Мовчуна, де звичайно збиралася Борьчина компанія. І ця брама, виявляється, теж рипіла. Та ще як! Вітер розгойдував іржаві стулки, і вони гарчали, немов цепні пси.

Женька прослизнув у двір, відчуваючи, як калатає в грудях серце, як воно не хоче, щоб Женька входив у двір. Але утретє Женька не міг зрадити Михайла. Навіть безмірна полохливість має свої межі. Тим більше вони таке задумали, таке! Коли Михайло сказав йому дорогою про те, що вони зроблять, Женька з радощів аж затрусився.

— Ну чого ти? — почувся Михайлів шепіт з вулиці.— Швидше!

Михайло намалював на брамі крейдою коло, а Женька з двору тихенько постукав зігнутим пальцем по брамі. 

— Вище, — промовив Михайло.

Женька постукав вище. 

— Нижче. 

Женька постукав нижче.

— Лівіше,— наказав Михайло.

Женька постукав лівіше.

— Добре! — промовив Михайло.

І Женька теж намалював крейдою коло на брамі з двору, яке точнісінько збігалося з Мишковим колом на вулиці.

Михайло прослизнув у двір. При світлі місяця було видно валуни, які укріплювали піщаний укіс. Таких валунів у кожному дворі — хоч греблю гати.

— Вибирай, що підходить за вагою,— промовив Михайло. Женька ухопився за найбільший.

— Не зможеш,— пробурчав Мишко і обрав для нього трохи менший.

Женька зважив камінь на руках: 

— Підійде.

Михайло поклав камінь метрів за три від брами.

— Докинеш?

— За-запросто,— затинаючись від хвилювання, відпов Женька.

— Чур, за моєю командою. Як скажу: три! — кидай.

Вони вийшли на вулицю і попрямували додому, вже не криючись. Поглядали один на одного, підморгували, посміхалися і по-змовницьки прикладали палець до губів. Бруківка тепер зовсім уже не страшно, а немовби задирливо, весело і підбадьорливо поскрипувала під ногами товаришів.

Цілу ніч Женьці снилися вибухи і гранатні, і снарядні.. І термоядерні.