Дівчинка з Землі

— Чого вони всі бігають? — запитала вона, не привітавшись.

— Хто “вони”? Треба говорити “добридень”, якщо не бачила з ранку свого єдиного батька.

— З вечора. Я спала, коли ти поїхав. Добридень, тату. А що трапилось?

— Лабуцільці загубилися, — відповів я.

— Я їх не знаю.

— Їх ніхто ще не знає.

— А як же вони тоді загубилися?

— Летіли на Землю. Прилетіли і загубились.

Я відчував, що говорю дурниці. Але ж це була чистісінька правда. Аліса глянула на мене з підозрою:

— А хіба так буває?

— Ні, не буває. Як правило, не буває.

— А вони космодрому не знайшли?

— Напевно.

— І де ж вони загубилися?

— Десь під Москвою. Можливо, й неподалік звідсіля.

— І їх шукають на вертольотах і пішки?

— Авжеж.

— А чому вони не прийдуть самі?

— Мабуть, вони ждуть, поки до них прийдуть люди. Адже вони вперше на Землі. От і не відходять від корабля.

Аліса помовчала, ніби вдоволена моєю відповіддю. Пройшлася разів зо два, не випускаючи з рук кошика з суницями, по терасі. Потім спитала:

— А вони в полі чи в лісі?

— У лісі.

— А звідки ти знаєш?

— Вони самі казали. По радіо.

— От добре.

— Що добре?

— Що вони не в полі.

— Чому?

— Я злякалась, що я їх бачила.

— Як так?!

— Та ніяк, я пожартувала…

Я схопився із стільця. Взагалі-то Аліса велика вигадниця…

— Я не ходила в ліс, тату. Слово честі, не ходила. Я була на галявці. Отже, я не їх бачила.

— Алісо, викладай усе, що знаєш. І нічого від себе не доточуй. Ти бачила в лісі дивних… людей?

— Слово честі, я не була в лісі.

— Ну добре, на галяві.

— Я нічого лихого не зробила. І вони зовсім не дивні.

— Та скажи ти по-людському: де і кого ти бачила? Не муч мене і все людство в моїй особі!

— А ти людство?..

— Послухай, Алісо…

— Ну гаразд. Вони тут. Вони прийшли зі мною.

Я мимоволі огледівся. Тераса була порожня. І якщо не рахувати гудючого джмеля, нікого, крім нас з Алісою, на ній не було.

— Та ні, ти не там дивишся. — Аліса зітхнула, підійшла до мене ближче і сказала: — Я їх хотіла залишити собі. Я ж не знала, що люд ство їх шукає.

І вона простягла мені кошик із суницями. Вона піднесла мені кошик аж до очей, і я, сам собі не вірячи, чітко розгледів дві фігурки у скафандрах. Вони були вимащені суничним соком і сиділи, осідлавши удвох одну ягоду.

— Я їм не робила боляче, — сказала Аліса винуватим голосом. — Я думала, що вони гномики з казки.

Та я вже не слухав її. Ніжно притискаючи кошик до серця, я мчав до відеофона і думав, що трава для них мала здатися високим лісом. Так відбулася перша зустріч із лабуцільцями.