Смак життя
- Автор: Яворский Михаил
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Смак життя». Краткое содержание книги:
Сюжет розвивається на реальних подіях. Проте, усі імена вигадані. Будь-який збіг - випадковий.
Цю книгу я писав англійською, моєю другою рідною мовою. Висловлюю подяку Діані Фон дер Мюлль за її критичні зауваги і поради, які зробили роман яскравішим. Окрема вдячність нехай лине Барбарі Лімінг, викладачеві театрознавства та кінознавства у коледжі Гантер, за те, що невтомно надихала мене викласти свою історію.
Я вдячний МаріїДзесі-Думанській за творчий підхід до редагування українського рукопису.
Щира подяка Світлані Брегман, викладачеві перекладу Львівського університету за її українську версію книжки «Смак життя». Переклад, особливо переклад роману, -набагато складніше та вимогливіше завдання, ніж може видатися на перший погляд. Як сказав колись Федеріко Фелліні: «Інша мова - це інший погляд на життя.» У своєму красномовному перекладі п. Брегман вдалося уловити ритмомелодику мого англомовного рукопису і не заглушити голос мого авторства.
Семюель Беккет
МАРМУРОВІ СХОДИ
Мій піджак, пошитий на замовлення в Німеччині, був затеплий для ясного, але спекотного і вологого дня. Я розстібнув його, зрештою скинув зовсім і перевісив через руку. Легенький вітерець з Балтиморської затоки заспокоював і водночас бадьорив. З ним доносилися легкі запахи часнику з Маленької Італії.
Ми з Іреною прямували до церкви Святого Михайла. Я не був налаштований на похід до церкви, але Ірена наполягла, щоб я до неї приєднався «хоча б для того, щоб мене там бачили». Для новоприбулих емігрантів «бути побаченим» в церкві у неділю було чимось обов’язковим. На той час нас було в Балтиморі близько сорока. Ходити під церкву, і навіть не обов’язково бути на Службі, означало, що ви ще живі, було нагодою обмінятися щойно вивченим «How are you?», похвалитися своєю новою роботою або познайомитися із свіжоприбулими співвітчизниками. Сьогодні Ірена прийшла до церкви, щоб зустрітися із одним старим, «заможним» емігрантом, який хотів найняти її співати на весіллі свого сина.
Старі емігранти, які покинули свою країну і переїхали в Штати через злидні, і вже встигли здобути матеріальний добробут, прийняли Ірену за свою «Примадонну». Вона була молода, вродлива, а її голос під час виконання старовинних українських народних пісень просто зачаровував їх. Для неї це була нагода підзаробити кілька доларів, щоб відкласти їх на фортепіано.
Дорогою з церкви ми прямували додому, до Норд Петерсон Парк Авеню, номер п’ятнадцять. Уздовж вулиці тягнулися дво-триповерхові будинки. їх одноманітність час від часу розбавляв продуктовий магазин або банк. Так ми дійшли до якогось бару на розі вулиць, назви яких я вже й не пригадую.
«Я ніколи не була в барі», - вигукнула Ірена, - «чому б нам не випити пива. Відсвяткуймо нашу роботу!»
Це було так типово для Ірени. Коли їй спадало на думку спробувати щось нове, невідоме для неї, вона закликала до цього з таким заразливим ентузіазмом, який не залишав жодних сумнівів. Я, не вагаючись, відповів: «Ідемо!»
Вхід до бару був на розі. Коли я прочинив двері, ми почули гучну музику і відразу ж чоловічий крик: «Тільки для чоловіків! Жінкам не можна! Жінки заходять у бокові двері у свою залу!»
Ми приголомшено зупинилися. Я вже було зробив спробу повернутися і піти, але Ірена підштовхнула мене далі. «Я зайду в бокові двері. А ти заходь сюди!» Вона якраз казала «зустрінемося на виході за півгодини», коли той самий чоловічий голос закричав: «Жінкам не можна! Хіба не ясно?»
Ірена пішла, а я зайшов до середини.
Біля барної стійки було повно чоловіків - білих чоловіків. На вигляд це були робітники з навколишніх фабрик. У районі Східного Балтимора, де ми мешкали, всі чоловіки були робітниками. їх можна було впізнати за одягом, за висушеними сонцем обличчями, за їх мовою і навіть за їх ходою. Тільки власники продуктових магазинів та бізнесмени, такі, як містер Вебер, на якого я колись працював за 85 центів на годину, виглядали по-іншому. Вони носили костюми з краватками, а заробляючи на життя у Східному Балтиморі, мешкали в Західній його частині. Ті, що жили у нашому районі, на думку деяких старих емігрантів, вважалися такими, «в кого не вийшло». В західній частині мешкали «хитрі німці і євреї». Така етнічна приналежність завжди супроводжувалася заздрісним або зневажливим виразом обличчя.
За баром був лише один вільний стілець. Я обережно протиснувся туди, щоб не зачепити широко розставлених рук своїх сусідів, і замовив пиво: «Бадвайзер!», - яке я вже знав. Це було пиво, яке я пив кілька місяців перед тим у «Кварталі» і за яке я заплатив аж п’ятдесят центів через товариство жінки, «барної принадниці». Тут, у цьому місцевому барі, за таку ж пляшку «Бада», як його тут називали, я заплатив всього 25 центів.
Я запалив цигарку і помітив, що був єдиним курцем. Завиваючий чоловічий голос з музичного автомата в кутку бару наповнював весь зал. Здавалося, що всі чоловіки за своїм пивом жували жуйку. Вони румиґали, як корови. Ще я помітив одну річ, і ніяк не міг зрозуміти її призначення. Це був металевий жолоб під ногами, по якому текла вода. Раптом в мене промайнула думка: «Які винахідливі ці американці: попиваючи пиво, вони навіть можуть не ходити до туалету. Вони відливають просто під себе! Ось чому жінкам сюди не можна!»
Але не встиг я додумати деталі такого свого висновку, як побачив його спростування. Я помітив, що поміж румиґанням чоловіки спльовували просто в жолоб.
Спльовували густу, бридку зеленувато-коричневу масу. І смерділа вона... ТЮТЮНОМ! Я не знав, що на той час в Америці «люди нижчого класу» досі жували тютюн. Такі люди, як містер Вебер, палили цигарки - «Кемел». Я курив «Лакі страйк». Мені подобалося глибоко вдихати їх солодкавий дим. Першу таку цигарку мені дав чорношкірий американський солдат, після війни у Мюнхені. Він був приємним і дуже товариським. Ще він дав мені тоді шоколаду. Марка була Гершей. Я цього ніколи не забуду. Як не парадоксально, але його темна шкіра і опуклі білки нагадали мені, як в четвертому класі я грав роль чорта у різдвяному вертепі у Львові.