Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #4
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
— Не забудьте… й не спізняйтеся…
І так Дарка з Лялиної легкої руки увійшла в світ, де кінчалося дитинство.
* * *— Дарко, до тебе гості, — голос мами несе з собою засторогу (може, розпатлана, може, заїжена овочами панна гімназистка), і радість, врешті, і міх відповідальності за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.
Дарка як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, сукенка, очі, усмішка.
— О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку.
— Зовсім ні, анітрохи. — Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. «Ляля! Ляля, Данкова сестра з Відня…» — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…
І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, Дарок, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня.
Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістається, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:
— Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… ви, може, думаєте, що й живу у свого вуйка? Вакаціями мусимо з концертами по курортах їздити… Але я сказала собі: цих вже ні… Ні й ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю, люблю я музику чи ні… Я приїхала та й кажу до Данка: «Ну, покажи мені тих панночок, що про них писав мені…» А він, фрац айнер[4], каже, що він вас усіх тільки здалека знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила… Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися, вже, певно, усі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?
Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає назад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна якісь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під планами?
Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь.
— Воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандалії, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх на завтра до нас: татко казав, що дуже радо відступить нам клас, той, від дороги, на наші сходини. Вам не подобається щось вроді вакаційного клубу? А там вже врадимо: в які околиці прогулки… ну, так, і на скільки днів… Потім мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?.. Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється, обов'язково! А щонеділі — спортові змагання! Ви знаєте, я маю друге місце в плаванні…
Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і сміливих думок. Дарка думає: «Як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їх спокійне, аж нудне, село на Відень?»
Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі, крім тих, що вона з ними вже знайома. Гм. Хто є? Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею були «ми». Ми — ще малі, ми — зелені, ми (як щирість, то щирість, нема чого ховати) — смаркаті, так, навіть смаркаті, ми — з ляльками, ми — з заздрими очима на все те, що творять «вони». Так думають про нас — вони.
Хто «вони»? Прошу дуже: сестра Орисина, Софійка, і брат Стефко, Дмитро Улянич, Петро Костик, Празький… А твій брат, гарна Лялю, і його товариші, той мрук, вже не «ми» ані ще не «вони»…
— А панна Софійка то вже якась старша? — питає Данкова сестра.
Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:
— Т-так… я не знаю… вже по матурі…[5]
— Знаменито! — тішиться Ляля. — Це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!
Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.
— А ті панове, що ви вичислили, хто це?
— О, це вже студенти… Один ще, Стефко, ходить до гімназії, але вже восьмак, — Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, нерівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.
Дарка бачить, що для панни з Відня не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює: