По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Горяєв швидко глянув на Оксану й тоном екзаменатора спитав:
— Що таке ес-бе?
— Служба безпеки, каральний орган націоналістів, щось на зразок гестапо, — неголосно, без запинки відповіла дівчина.
— Е, ні! — заперечив, спохмурнівши, Ярослав. — Гірше, ніж гестапо! Що. гестапо? Воно наших людей не знає, а своїм у селі відомо, хто й чим дише… Кожної ночі люди зникають, наче крізь землю, провалюються. Це означає, що хлопці з ес-бе взяли, знищили. У них, як і в німців, одна кара — петля, розстріл. Що хочуть, те й роблять. Нагнали на людей страху.
— А біднота, трудове селянство? — нетерпляче запитав Горяєв. — Який у них настрій?
— Товаришу полковник, — сказав Ярослав, — адже в нас куркулів, як я в «Піднятій цілині» читав, таких у нас майже нема. Ну, один-два на село. Й то сльози — п'ять-десять моргів. Це три-п'ять гектарів. Були поміщики, орендатори, ксьондзи, попи багаті були, поляки-осадники багато землі мали. У решти — по три-чотири морги. А скільки таких, що одна хата, а землі —тільки й того, що під нігтями…
— Отже, малоземельних, бідняків багато. Чому ж вони не організуються, не дадуть відсічі націоналістам?
Хлопець якось жалібно скривив обличчя, мовчав.
Видно, йому було важко відповісти.
— Думаєте, серед бандерівців бідняків немає? — сказав він нарешті. — Скільки завгодно! В тому, й річ… Хочете вірте, хочете ні, а я правду вам кажу.
— Я тобі вірю, Ярославе, — заспокоїв його Горяєв. — Кажи все, як ти розумієш, не, соромся. Адже я для цього й посилав тебе туди.
Ярослав, нахилив голову, дивився під ноги, кусав губи. Горяєв не підганяв хлопця, чекав, поки він заспокоїться.
— Розумієте, як у нас усе обернулося. Коли Західна Україна була під Польщею, наші комуністи, скажімо, сельробівці і всі, хто був з ними однієї думки, вони себе не розкривали, робили свою справу потай. Коли в тридцять дев'ятому радянське військо визволило Західну, всі ці люди почали відверто допомагати новій владі, якої давно чекали. Націоналісти, — тоді їх було мало, а про Степана Бандеру ми й не чували, — і то були справді куркулі, попівські сини, вчителі деякі — вони сиділи тихо, але всіх наших радянських активістів брали на список. Прийшли німці, а для них усе приготовано. Націоналісти відразу ж оголосили себе українською поліцією й видали гестапо своїх односельців-комуністів, а то й самі розправлялися. І знищили найбільш активних, твердих людей, тих, за ким біднота йшла. Коли голову стято — що руки можуть зробити?
— Зрозуміло, — кивнув головою полковник. — Терор, гестапівські методи залякування. Це зрозуміло. Мене ось що цікавить, Ярославе. Ти кажеш, що серед бандерівців є біднота. Що її змусило пристати до націоналістів?
— Я сам себе не раз про це питав, — відповів хлопець. — Це різно буває. То ж молоді, шмаркачі. Іншому дай у руки зброю, він і радий іграшці, йому більше нічого не треба. Але головна причина — німці. Люди ненавидять німців, хочуть їм мститися і йдуть до бандерівців, в українську партизанку, як. вони кажуть.
— Чекай, чекай, — перебив його Горяєв — Тут щось не так! Адже бандерівці співробітничають з німцями. Ти сам казав: українська поліція, списки радянських активістів… Я знаю, вони зустрічали гітлерівців гаслами на спеціально споруджених арках «Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера!»
— Було… — погодився Ярослав. — Зараз інша політика. Німці одурили бандерівців: обіцяли їм державу, уряд, а потім показали дулю. Навіть заарештували найзапальніших націоналістів. Потім почали забирати контингент — хліб, худобу, гнати хлопців, дівчат у Німеччину на роботу. Ледь що — розстріл на місці, без розмов. Я вам кажу, багато хто з тих, які зараз у бандерівській армії — УПА зветься, — пішли туди, щоб помститися німцям, воювати з ними.
— І воюють? — здивувався Горяєв і недовірливо глянув на хлопця.
— Де там! — зневажливо махнув рукою Ярослав. — Воюють з поляками, а з німцями коли-не-коли. Постріляють з лісу, вб'ють одного-двох, зброю заберуть. Не без того… Це все байка! А поляків, тих мордують по-справжньому, нещадно. Українці — поляків, поляки — українців. Таке діється, що повірити важко. Я чув, один бандерівець рідну матір убив. Батько в нього українець, мати — полька. Жінки його соромити почали: «Як ти на матір рідну міг руку піднести?» А він у відповідь: «Яка вона мені мати, вона — полька…»
Хлопець замовк. Він, очевидно, був засмучений тим, що приніс тільки невеселі вісті й нічим не міг потішити полковника.
— Як німці ставляться до поляків? — порушив мовчанку Горяєв.
— Так само, як і до українців.