Храм на болоті

Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.

Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото оживало таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові — теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запахущого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припадати до чудотворної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.

І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:

— Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей — буркуном, їж, а це — Іванкове зілля, або глекопар, а це — копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач — від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я… А воронець-баранець — усі хвороби прожене і в болото їх зажене…