1Q84. Книга ІІІ
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: 1Q84 [uk] #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3571-4, 978-966-03-5605-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «1Q84. Книга ІІІ». Краткое содержание книги:
Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.
До видання увійшла третя книга роману X. Муракамі «1Q84».
Та врешті-решт вона не натиснула на гашетку пістолета. В останню мить ослабила вказівний палець правої руки й витягла з рота дуло пістолета. І, як людина, що нарешті винирнула з глибокого моря, сильно вдихнула й видихнула повітря — так, наче повністю змінила його в організмі.
Аомаме не вкоротила собі життя, бо почула далекий голос. Тоді, коли напружила палець на гашетці, навколишній шум повністю зник і настало безгоміння. Її оточувала глибока тиша, як на дні басейну. Там смерть не була чимось темним і страшним. А, очевидно, чимось природним, як навколоплідна рідина для ембріона. «Непогано», — подумала Аомаме. І майже всміхнулася. Та саме тоді вона почула голос.
Здавалось, цей голос долинав з далекого місця й далекого часу. Раніше вона його не чула. Видно, обігнувши не один крутий поворот, він загубив свій первісний тембр й особливості. А залишилося від нього тільки порожнє, позбавлене змісту відлуння. Однак у цьому голосі вона відчула рідне тепло. Здавалось, голос називав її прізвище.
Аомаме розслабила палець на гашетці, примружила очі й прислухалася, намагаючись розібрати слова, які видавав голос. Та ледве почула (а може, їй здалося, що почула) тільки власне прізвище. Решта видалася їй завиванням вітру в печері. Потім голос віддалився, ще більше втратив зміст і потонув у безгомінні. Зникла порожнеча, яка її оповивала, миттю повернувся навколишній шум, наче затичку вийняли з вуха. Опам'ятавшись, вона відчула, що намір померти вже її залишив.
«Можливо, я ще раз зможу зустріти Тенґо в цьому маленькому парку, — подумала Аомаме. — А померти можна й пізніше. Ще тільки один раз скористатися шансом. Життя — це все-таки можливість зустрітися з ним. Хочу жити», — твердо вирішила вона. Це було дивне відчуття. Такого вона ні разу досі не відчувала.
Аомаме спустила курок, поставила запобіжник і пістолет засунула у сумку через плече. Випроставшись, начепила на носа темні окуляри й рушила в протилежному напрямі до таксі, на якому перед тим їхала. Люди в автомобілях мовчки дивилися на те, як вона широким кроком, у туфлях на високих каблуках, іде швидкісною автострадою. Довго іти не довелося, її колишнє таксі, посуваючись поволі вперед, саме тоді вже було близько.
Аомаме постукала у вікно поряд з таксистом, і той опустив шибку.
— Знову повезете?
Водій завагався.
— Здається, ви там пістолет у рот встромляли.
— Так.
— Справжній?
— Та що ви! — скрививши губи, відповіла Аомаме.
Водій відчинив дверцята, і вона сіла в таксі. Знявши сумку з плеча, поклала на сидіння й витерла губи хусточкою. У роті залишився запах металу й мастила.
— Так що, знайшлися аварійні сходи? — запитав водій.
Аомаме хитнула головою.
— Це ж і не дивно. Бо я не чув, щоб у такому місці вони були, — сказав він. — Так що, зійдете в Ікедзірі, як було спочатку домовлено?
— Авжеж, — відповіла вона.
Висунувши руку із відчиненого вікна, водій перебрався перед великим автобусом на праву смугу. Показання лічильника не змінилися після того, як Аомаме зійшла з таксі.
Зіпершись на спинку сидіння і спокійно дихаючи, вона кинула погляд на добре знайомий рекламний щит фірми «Ессо». Тигр із звернутим до неї профілем тримав, усміхаючись, у лапах заправний шланг. «Впустіть тигра у свій бензобак», — сповіщала реклама.
— Впустіть тигра у свій бензобак, — прошепотіла Аомаме.
— Що? — спитав водій, поглядаючи на неї у дзеркальце заднього виду.
— Та нічого. Просто промимрила сама до себе.
«Ще трохи поживу на цьому світі й подивлюся, що станеться. Померти ніколи не пізно. Можливо», — подумала вона.
Наступного дня, після того як Аомаме передумала накласти на себе руки, подзвонив Тамару й вона йому повідомила, що її плани змінилися.
— Я вирішила, що не поїду звідси. Не мінятиму прізвища й не робитиму пластичної операції, — сказала вона.
На тому кінці телефонної лінії Тамару замовк. Серед цієї тиші перебирав у своїй голові різні версії.
— Значить, ви не хочете переїжджати в інше місце?
— Так, не хочу, — коротко відповіла Аомаме. — Хочу ще якийсь час побути тут.
— Там нема умов, щоб людина могла переховуватися тривалий час.
— Якщо я замкнуся і не виходитиму надвір, мене ніхто не помітить.
— Не варто легковажити такими типами, — сказав Тамару. — Вони все докладно рознюхають і, гадаю, кинуться по гарячих слідах за вами. Небезпека загрожує не тільки вам, але й близьким до вас людям. Та і я опинюся в делікатному становищі.
— Щодо цього мені дуже прикро. Однак я хотіла б мати ще деякий час.