Кинджал проти шаблі

Вона слухала завмерши, кидала ніжні погляди на Іванка й відчувала, як у душі буяє вогонь раніше незвіданого чистого почуття... Але водночас побоювання людського осуду підступними язиками пекельного полум’я обпалювало вуха й щоки!!!

Тим часом князь продовжував декламацію. Дівчина вже закінчила перев’язку, але не йшла, а зовсім сп’яніла від трепетного почуття, безпорадно тонула у вирі його світло–карих очей... І не помітила, як повіки її зненацька зробилися важкими, повільно опустилися, червоні губки самі собою відкрилися... Іванко нахилився над попівною й ніжно поцілував. їхні серця закалатали часто, увесь навколишній світ закружляв, немовби обоє потрапили на гігантську карусель.

— А–а–ах!.. — пролунало здивовано десь за спиною. Миттю отямившись від солодкого забуття, Олександра озирнулася і з жахом побачила, що на порозі завмер не тільки її розгублений батько, але й згорблена тіточка Марта, що притулилася до дверей. «Ганьба, яка ганьба!..» — запекло стукало у вухах. Ледь не збивши з ніг рідних, попівна вихором полетіла до своєї кімнатки, впала на коліна в покутті під іконами й розридалася.

Минув час, і Олександра почула тихий голос батька:

— Донечко, ходімо зі мною.

Священик дбайливо торкнув попівну за плече. Слабко розуміючи, що відбувається, дівчина слухняно попленталася за ним у кімнату тіточки Марти.

— Бідолашна моя, бідолашна дівчинка! — заговорила знахарка слабким голосом, ледь побачивши племінницю. — Що я накоїла, дурепа стара, навіщо наговорила тобі всяких...

Але Олександра, здавалося, й без того усвідомила все. Тому одразу заприсягла й тіточці, й батькові, і собі самій, що викине з голови всі думки про молодого князя... і навіть самі натяки на такі думки!!!

Заприсягла — але!..

Але протрималася ця присяга рівно до наступного вечора, коли настав час міняти князеві пов’язку: тут попівну охопило настільки гарячкувате бажання не просто доторкнутися до жаданого тіла, але й тремтливо забитися в його обіймах, що сльози бризнули з дівочих очей!