Нова стара баба
- Автор: Денисенко Лариса
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6977-7,978-966-14-6304-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нова стара баба». Краткое содержание книги:
«Забавки з плоті та крові» – феєрична повість-карнавал з обов’язковим хепі-ендом. Дивакуватий Ерік, який видає себе за Еріку, тобто перевдягається в жіноче вбрання, і сліпа дівчина Міра – що вийде із зустрічі таких різних людей, які майже стали… подругами?
Після війни важко знайти чоловіка, просто мужчину, вже не кажучи про свого – чоловіка на все життя. А мені того хотілося. У мене не було нікого та нічого, щоб на все життя.
Ми зустрілися в клубі одного з військових училищ на танцях. Спочатку я подумала, що він військовий, просто вдягнений у цивільне. Але тоді були такі часи, що всі чоловіки здавалися військовими, усі знали, що таке війна. Блідий сіроокий брюнет, старший за мене на сім років. Мені виповнилося двадцять п’ять, мене вважали гарною та тендітною. Соромно, але нема, що розповідати, нічого ліричного, про що мені мріялося, у наших стосунках не було. Так, були почуття, а можливо, й кохання, але все замело сибірськими снігами, завалило сосновими голками, поховало під ялинковими лапами.
Хоча, у нього, як і в мене, було шалене бажання склеїтися з кимось так, що якби тобі відірвало одну руку – було б ще дві запасні. Таку спрагу до життя я помічала у різних рослин, однак, не дивлячись, що за своєю природою вони є більш мудрими та схильними до самозбереження, людина також може відчувати оцю свою рослинність і заради продовження життя чинити опір обставинам, власному характеру, примхам та досвіду.
Я не знала, який він у побуті, чи мій він чоловік, не встигла усвідомити, яким буде моє родинне життя, майже нічого не знала про його минуле – мало хто розповідав про своє дитинство, котре підгребла під себе війна, що багатьом замінила собою всі спогади юнацтва.
Звичайно, він потроху ожив би, відтанув, але не встигли ми зжитися одне з одним, як його запроторили у табір. Висунутим обвинуваченням дивувався навіть слідчий, однак за тих часів ніхто не суперечив обвинуваченням – ні ті, хто розслідував справу, ні ті, стосовно кого вона порушувалася. Якщо звинуватили – винен. Корися долі.
Я так злякалася, що залишаюся сама, що не встигла народити собі дитину (як я заздрила вдовим жінкам, самотнім, які наважилися народити від коханого і тепер тримали у руках невід’ємне від свого – інше життя). Тому я попрямувала за чоловіком у невідоме (бо таке саме невідоме чекало на мене й тут, без нього). За своїми мріями. Та й щоб не залишатися самій. Знову самій.
Спочатку я спілкувалася тільки з людьми у формі. Це спілкування нагадувало мені допити, свою біографію я проговорювала як не щось прожите, а щось вивчене, поділене на абзаци, заформалізоване. Можна сказати, що біографію я декламувала. Коли вони мовчали, а ледь не у кожного була така манера – замовкнути на дві-три хвилини і роздивлятися тебе, виманювати покази, зайві слова, половину мене змивало панічною хвилею. Я думала, що всі вони липкі від того, що на них налипає людський страх…
Інколи я говорила з поселянами. У них була дивна говірка, слова мовили, ніби пили, – маленькими ковточками. А душу відводила тільки тоді, коли дивилася на сосни. Неймовірно величні, я ніколи таких не бачила, здавалося, що вони починають зростати ще у небі, а потім спускаються до нас, грішників. Сосни вміли шепотіти та гудіти. І я також шепотіла до них та гула.
Мені необхідна була робота, за освітою я біолог, працювала у Ботанічному саду Києва, займалася квітами, духмяними травами та декоративними овочами. Але з роботою тут було важко. Я подалася проситися в помічниці єгеря, однак мені заборонили – могла скласти схему втечі для ув’язнених.
Я непогано готувала, але до їдальні мене також не допускали, мабуть, непокоїлися, що можу психанути та всіх потруїти.
Нарешті мені дозволили влаштуватися до школи, вчити дітей природознавства й читання. Дітей їм було не шкода, більшість зі школяриків – марійці, котрі не дотягували до почесного звання радянської людини, тому їхньою безпекою та мораллю можна аж так не перейматися.
Спочатку на мої уроки приходили понурі чоловіки, тепло вдягнені, у бушлатах, шапках, рукавицях. Діти та я постійно хукали собі на руки, ми мерзли, але не обурювалися, бо знали: люди у формі тут найголовніші, а ми – щось вторинне. Потім до мене звикли, зрозуміли, що я звичайна баба, у котрої не склалася доля, чоловік – ворог народу, то й усе.
Наталю я народжувала в атмосфері лютого холоду, з рота випаровувалися мої стогони та крики, медичний персонал зігрівався спиртом. Спирт був першим рятівником, а ще вміння правильно обмотуватися, загортатися, використовувати папір, бинти, ганчір’я.