Віртуалка
- Автор: Ликович Ирина Михайловна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «ФОЛІО»
- ISBN: 978-966-03-5979-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Віртуалка». Краткое содержание книги:
У її буднях присутні Майорка, темна кімната, сліпі та веб-камера. У її житті не залишилося місця для себе, хоча вона щодня бачить тільки власне зображення на моніторі. Віртуальна любов – така ж залежність, як наркотики чи алкоголь, – втеча від себе. Діана розуміє це, тому і зважується на бунт – бунт, за межами якого на неї чекає правда про працівниць Інтернет-бізнесу. Але чи можливо розпочати нове життя після того, як твоє оголене тіло бачили тисячі чоловіків?…
Та він не шукав примирення. Здається, він, мій Мєдвєдь, носив у собі розлуку вже давно. Він не міг не знати, що трапиться після мого повернення до Відня. Але по-зрадницьки не говорив мені нічого, я ж просто відчула його. Не знаючи, що коїться, просякнувшись його настроєм, котрий щось роздирав у моїм сприйнятті дійсності, не знала, що мені чиниться, і кидалася врізнобіч, шукаючи бодай у якомусь із мізерних куточків брудний гачок для такого потрібного мені кохання.
І тоді він, коли ми саме виїздили за місто у напрямку Flughafen Schwechart, коли я так чекала доторку його руки, враз обпік мене, використовуючи мої ледь не дитячі роздуми проти нас із ним:
– Діана, аб’ясні, – тільки й спромігся сказати, – как ти відіш сваю дальнєйшую жизнь, как украінская націаналістка с русскім?
Він майже переможно мовчав, вдивляючись у рятівну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би міг виправдати себе і свою поведінку, що таки нічого путнього не знайшов, Вєдмєжонок! Я ж, на відміну від нього, котрий приїхав до Німеччини з молодою дружиною, із котрою і шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки її готують документи на виїзд; народилася у Франкфурті-на-Майні – місті нічних метеликів, казино, хмарочосів та казкового і дивного денного спокою у безкінечних парках. У гімназії нам не прищеплювали націоналізму. Ми не сміялися із єврейських дітей, гралися з темношкірими та азіатами. І моя любов до України хоч і була щирою, проте не набагато відрізнялася від любові до, скажімо, Нової Зеландії. Різниця була хіба що у тім, що мала я за батька українця та ще й українською мовою завдяки його допомозі та навчанню у суботній вечірній українській школі при церкві володію досконало. Але ж так само я володію німецькою, англійською та французькою. Трохи гірше розмовляю російською, бо її навчилася у дворах між тісними рядами багатоповерхівок. Російська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фільмів та блатної музики, котра завжди лунала з автомобілів грузинських та вірменських хлопчаків.
Як я мала реагувати на його безглузді закиди, Тоні? Плакати? Сльози на нього не діяли. Він зачинявся тоді в собі, і назовні вислизали тільки по-агресивному злі бісики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав під ранок, саме після того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка і клієнт…
І коли він уже не хотів моєї присутності у його житті, то що ж я могла зробити? Хіба що відпустити і не набридати дзвінками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зізнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не діяло зовсім нічого. Він був занадто хитрим, занадто товстошкірим та непробивним, аби довіритися іншій людині і відкрити для неї себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки і мирно розійтися. Вєдмєжонок, Іґарюша, Іґарьок, Дуся Кулачкова – він утік. Просто. Банально. Без зайвих викрутасів та вибачень. Утік, коли я поїхала в Україну. Боже, це ж треба бути таким підступним! Ще недавно ми купляли наповнені озоном рожеві повітряні кульки. Я потім зв’язала їх докупи і пустила в небо. І вони, тріпочучи гумовими боками, підіймалися у височінь, а потім таки зникли в небокраї. Ми ще чомусь так радісно сміялися, а вже потім, в аеропорту, перед контролем він сказав мені по-змовницьки довірливо:
– Будь аткрита міру, Діана.
І поцілував на прощання ніжно, в губи, гаряче обпікаючи себе і мене, він цілував так, ніби востаннє, зім’яв мене в обіймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очі подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправді, не так, як завжди, імітуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.
Я вже сиділа в літаку, люди, проходячи повз, шукали свої місця. Мій мобільний заскавулів його прощальною мелодією: «Te invito a bailar un bolero te invito a que».
«Я запрошую тебе танцювати болеро, я запрошую тебе пізнати мене, – співалося в пісні, – я, як і ти, самотній»… Та сидячи у своєму авто, Іґарь заговорив до мене на прощання таким задушевним, ніжним і водночас надривним голосом; сказав, що коли я вийшла з машини, йому відразу стало самотньо. Звідки ж мені було знати, що він попрощався зі мною, що вкладав у слово «самотність» тепер уже зовсім інше значення. А я ж, дурна двадцятилітка, вимкнувши слухавку, ледь не пищала від радості і, майже заспокоєна, віддалася польотові до батьків, котрі уже з нетерпінням чекали на мене у такій рідній їхнім серцям Україні.