Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2851-6
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів». Краткое содержание книги:
— Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
— Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… надприродна сила… Не знаю.
— Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
— Так, так, це вже не твої — це чортові гроші.
— Так будьте ласкаві, якщо те — то б до митрополита…
А парубок стоїть та каже:
— А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
Піп як почув, то аж баньки вивалив…
— А як же ти зробиш? Хіба можеш?
А багатий бух йому в ноги:
— Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.
— Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.
— Бери, зроби милість, я ще й рад буду.
— Добре, так ходім же.
Пішов у погріб, витяг тещу зі скрині, взяв на плечі.
— А ходімо, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.
Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.
— Оце, — каже, — ніколи не вилізе.
А багач од радості аж плаче:
— Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.
Пішов парубок додому.
— А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.
Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали — принесли.
— Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.
Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.
— Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?
— Буде, небоже.
— Тепер давай розпрощаємось з вами.
— Давай, небоже.
Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:
— Купи, брате, худобу.
— Продай, — каже.
Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.
Дідова дочка й бабина дочка
Був собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові казала:
— Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, — і женитися не буду.
Поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», а то й забув, що казав, забіг, побалакав і вдову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала.
Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха, — все гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто бабина дочка: звичайно, як зведенята, — у них ніколи ласки нема.
Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина, знай, цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, узявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитися, що дід свою дочку жалує, — і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!