Ежені Гранде. Селяни

подужає, якщо збір винограду буде добрий; сонце — і він багатій, дощова погода — і він злидар; протягом одного року вартість бочки то підскакує до одинадцяти франків, то падає до шести ліврів. У цьому краї, як і в Турені, мінливість погоди панує над торговельним життям. Виноградарі, хлібороби, лісоторговці, бондарі, шинкарі, судновласники — всі пантрують на сонячне проміння. Лягаючи спати, вони тремтять, чи не дізнаються вранці, що вночі був приморозок; вони бояться дощу, вітру, посухи і бажають вологи, тепла, хмар — кому чого треба. Між небом та земними інтересами відбувається невпинний поєдинок. Від погляду на барометр людські обличчя то насуплюються, то прояснюються, то веселішають. З кінця в кінець цієї вулиці, старовинної «головної» вулиці Сомюра, від ґанку до ґанку лунають слова: «Золота днина!» І кожен відповідає сусідові: «З неба падають луїдори!» — усвідомлюючи, що несе йому кожний сонячний промінь, кожний своєчасний дощ. Літньої пори в суботу після полудня ви вже не купите й на гріш краму в цих чесних торговців. Кожен має свій виноградник, свою ферму і на два дні вирушає за місто. Тут, усе підрахувавши, — купівлю, продаж, прибутки, — крамарі проводять десять годин з дванадцяти у веселій компанії, безупинно стежачи один за одним, пересуджуючи, підглядаючи. Досить хазяйці купити куріпку, і сусіди неодмінно спитають чоловіка, чи добре вона засмажилась. Тільки-но дівчина вигляне у вікно, її одразу ж звідусіль побачать купки нероб. Адже тут і сумління кожного у всіх на видноті,— в цих непроникних, темних і мовчазних будинках немає таємниць. Майже все життя проходить просто неба: кожна родина сідає перед домом, тут і снідає, і обідає, і свариться. Кожного, хто проходить вулицею, уважно оглядають з голови до ніг. Колись досить було чужинцеві з'явитись у провінційному місті, як з нього біля кожних дверей починали кепкувати. Звідси веселі розповіді, звідси й прізвисько «глузії», що ним зовуть мешканців Анжера, які особливо відзначалися в цих витівках.