Залюблені в сонце

Костик і Марійка вилізли на дах — київського? харківського? уявного старомихайлівського? — хмародряпа. Або летять у літаку. Або катаються на приватному гелікоптері одного митця, що став політиком заради бідних і знедолених. Словом, спосіб вибраної ними висоти не має значення. Важливим є лише небо.

— Костику, коли ти вперше полюбив небо?

— Навіть не пам'ятаю. Напевне, тоді, коли народився.

— А якого воно було кольору?

— Кольору? Можливо, кольору мого народження. Або темно-синього.

— А його запах? Чи летіли над ним журавлі? Чи не хотілося тобі тоді плакати? Чи піднімав тебе батько на руках, щоб ти міг полетіти? Чи…

Костик легенько перебиває:

— На кожне із цих питань є принаймні десять відповідей…

— І ти відповідатимеш?

Кость промовчав. Що вище вони піднімалися, на гелікоптері або в уяві, - то небо ставало синішим і сміливішим. Нарешті хлопець мовив:

— Відповідатиму. Але не одразу.

— ???

— А повільно.

— Як саме? Як черепаха чи бігун марафонської дистанції?

— І як черепаха, і як бігун… Це залежатиме не лише від мене…

Небо над їхніми головами зробилося таким, мовби ввібрало синь усього світу.

— А ще від кого?

— Від тебе, звісно.

— Я знаю, Костику.

Вони трохи помовчали.

— Знаєш, милий, я переконана, що зараз ми існуємо не лише побіля цього неба. Цього моря. Цієї пустелі.

— ???

— Ми існуємо у маточках і тичинках цих квітів: квітці-костику і квітці-марійці, у цих деревах. Принаймні, у їхньому листі. Нема місця, де би нас не було.

— Доки ми разом?

— Доки ми любимо одне одного. Коли ми любимо одне одного — ми любимо всіх.

— Це трохи пафосно, Неспокійко!

— Пафос теж прикрашає життя.

— Напевне…

— Не сумнівайся. Але любов сильніша і від пафосу, і від шепоту.

— Я знаю.

Костику і Марійці здавалося, що до неба можна дотягнутися рукою. А небо посміхалося їм, заохочуючи до поцілунків під своєю лагідною і вічною синьою ковдрою.