Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, який торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий і живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради неї, і ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.
Рут, глянувши на Мартіна через плече, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видіння. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились, але вони здавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не мала та душа слів для виразу свого почуття. Тільки на мить побачила вона це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна та ще Браунінга[4], якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався їй на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і вона мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув’язненої душі, ні неотесаного парубка, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потиснув їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і сказав затинаючись:
— Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього, — він розгублено глянув навколо. — До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і мені подобається…
— Сподіваюся, ви ще до нас прийдете, — сказала дівчина, коли він прощався з її братами.
Він насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов,
— Ну, що скажеш? — запитав її Артур.
— Дуже цікавий… І для нас — немов струмінь озону, — відповіла вона. — Скільки йому років?
— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.
«Виходить, я на цілих три роки старша від нього», — подумала вона, цілуючи братів на прощання.
Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щипку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.
— Чудасія! — голосно вимовив він з острашливим подивом. — Чудасія! — мовив ще раз. І знов, уже пошепки — Чудасія!
Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. Сам у мрійному екстазі, він відновлював у пам’яті щойно пережите.
Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, він рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, але яку в глибині душі сподівався колись таки зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув її руку, дивився їй в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що давали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він і гадки не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певний, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, що їх він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона — викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде і серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро та зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.
4
Браунінг, Роберт (1812–1889) — англійський поет.