Загоріла полонина
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Год: Друкарня Д. Сажніна, Авгсбурґ
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Загоріла полонина». Краткое содержание книги:
Хто думав би, що лісові таке буде, а людським дітям ще гірше? Та ліс стояв собі понад табором, та й шумів, бо його молодої краси ніхто не потрапив знищити, хоч би рубав кілько. Бо було його багато, молодого, незайманого, зеленого.
У ярі Анна дожидалася Дмитра. Прийшов крадучись і був хмурий та ще більше неговіркий, як звичайно.
— Та повідж ми, сину, хоть дакілька слів, — просила Анна, як Дмитро кінчив прихапцем їсти.
— Ба, та що вам буду повідати, мамо? Ци видите: мучат нас та й нич більше. Але бо щось люди повідают, що буде война.
— Та тото, видиш, не зле било би? Чей скорше конець бив би вашій муці.
— Ба, так пок тото ся скінчит, і нас не стане, мамо!
Дмитро понурив голову, скрутив цигарку і, закуривши її, сплюнув сердито крізь зуби.
І ще потім, як Дмитро побіг до табору, Анна довгу хвилю сиділа в поточині та й журилася й міркувала:
— Який той світ настав, Богойку любий, і до чого тото кому потрібне?! Та ци треба того дакому, аби людські діти всихали при тім воську? Таже то всьо чуджі, та ще й багато з них малі, зизоокі, та й говорут так, що їх не зрозумів би никус.
Верталася Анна через Ростоки. Як була ще дівчиною і пасла, був там зруб. Нині Анні доходить п’ятдесятка і лісові теж не більше. Та яке там більше? Таже садили у зрубі ліс, як Анні було десять літ. То й лісові певне буде з сорок років. Густочатинні ялиці поросли так, що челядин ніяк не пролізе, ще може звір який протиснеться. Стежки, що ними Анна ходила приспівуючи, позаростали так, що віднайти їх не віднайшов би. Ей де!
Вертаючись від Дмитра, Анна за старою звичкою збирала гриби. Темні й білоголові біляки складала до кошика, що його Яцько виплів з ялівцевого коріння, а інші, як от голубінки, гіркані, лиски, клала в мішечок, що його завжди брала з собою до ліса. Ніколи бо бойкиня не йде в ліс даром та й ніколи не вертається з нього впорожні. В кожній порі там ростуть гриби, раз такі, то знову інші. Біляки посушить на зиму, а оці інші наварить на вечерю.
ІІ
Дома Анна застала новину: молодшому синові Гнатові прийшов такий жовтий папір, що го кликав до воська. То вже дома і ґазда був, і Гнат, і ще кількоро парубків. Міркували, нараджувались. Папір переходив з рук до рук, парубки читали, повертали на всі боки невиданого гостя, по-російськи написаного. Розглядали, міркували, нараджувались.
— Та як, Гнате, буде? — питав Мазурів Кость, що теж дістав таке письмо, — підемо за чужих воювати, ци як?
Гнат не спішив із відповіддю. Він склав старанно папірця, вигладив його долонею і поклав у кишеню лейбика. Папір тільки зашелестів, ховаючись поза зеленими й червоними шнурками, що ними була обшита кишеня. Потім Гнат сплюнув крізь зуби та й поглянув хмурним поглядом на батька.
— Що ти маю повісти, сину, — наче відповідаючи на його німий запит, говорив Іван, — я старий, ще в австрійськім воську-м служив. То як приходило йти до воська, то-м ішов, бо мус било, та й тілько. Але, бо то мовили, шо цісар наш пан, ци тато, ци як там. І шо то за него. Та від тої пори били москалі і били поляки і тепер тоти є. І всі нашої крови жадні.
— А ми за них маєме воювати! — кинув Костьовичів Панько, дивлячись на ровесників.
— Я таке повім, тату: досить з нас, що Дмитро пішов, ци видите, як му файно при тім воську. Та й ци знаєте, за кого та й куди поженут і ци ввидите ви го даколи? То я так міркую: най буде шо хоче, а я в салдати не піду!
Анна сиділа на ослінчику та й перебирала гриби. Бронзові шапочки лисніли здоров’ям, білі пеньки виглядали з-під них, наче зуби в веселому посміху. Пахнули лісом, тішили радістю здобутків. Шапочки Анна відкладала набік, для сушення. Пеньки стругала чисто й кроїла дрібно, кидаючи до чорного залізного горшка. Будуть з картоплею на вечерю. Біля неї рачкував онучок, двоє старшеньких хлопчиків товклось на постелі. Мовчки прислухувалась Анна до розмови чоловіків. Алеж почувши Гнатове рішення, кинула роботу та й підійшла до них.
— Та й я так міркую: няй не йде! Чей я парубків родила не на то, би десь пропадали, тілько би ґаздували, та й на старість аби з них вирука била. Да як переховат ся, чей Господи, не довго, таже повідав Дмитро, шо відиш, война буде.