Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України

Принцип індивідуалізації покарання перш за все знаходить вираження в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України, де зазначено, що при призначенні покарання суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Вимоги індивідуалізації покарання містяться й у багатьох інших кримінально-правових нормах, що передбачають спеціальні правила призначення покарання. Так, ст. 68 КК України містить правила, урахування яких дає можливість індивідуалізувати покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у співучасті. У КК України закріплено правило призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, що дозволяє залежно від обставин справи й особливостей особи винного призначити йому необхідне і достатнє покарання. На врахування цього принципу спрямовані й вимоги ст. ст. 70, 71 КК України, що передбачають особливості призначення покарання за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, а також ст. 103 КК — особливості призначення покарання неповнолітнім.

Однак ці правила призначення покарання (як загальні, так і спеціальні) не можна законодавчо конкретизувати відповідно до кожного конкретного випадку призначення покарання у зв’язку з його індивідуальністю. Правильно зазначено, що "загальних положень закону ще недостатньо для подолання можливого розриву між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи"[54]. Саме для цього законодавець установлює певні межі санкції кримінально-правових норм, які дозволяють суду індивідуалізувати покарання в конкретному випадку, "виходячи з класифікації злочинів, визначеної в ст. 12 КК України, та конкретних особливостей даного злочину і обставин його вчинення (форми вини, мотиву і мети, способу і стадії вчинення злочину, кількості епізодів злочинної діяльності, ролі кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характеру і ступеня тяжкості наслідків, які настали)[55], а також особливостей особи винного.

Принцип економії заходів кримінально-правового примусу тісно взаємопов’язаний із принципом гуманізму та принципом справедливості. Цей принцип знайшов відбиття в ч. 2 ст. 65 КК України, де говориться, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Сутність цього принципу полягає в обов’язку суду призначити винному покарання в необхідному, достатньому й водночас мінімальному для досягнення мети покарання обсязі. Правильно зазначає Д.Л. Кругліков: "Якщо можна досягти результату менш суворим покаранням, то суд зобов’язаний призначити саме таку міру покарання"[56]. При цьому, якщо мета покарання може бути досягнута без реального його застосування, то пріоритет повинен надаватися звільненню, а не притягненню до кримінальної відповідальності та покарання, що прямо випливає з вимоги принципу економії заходів примусу.