Князь Михайло Чернігівський та його виклик Орді

Битва у травні 1235 року, незважаючи на активні наступальні атаки галичан, завершилась їх другою нищівною поразкою. Половці взяли в полон Володимира Рюриковича та його дружину, «и много зла створиша кияном»,[13] примусили іноземних купців дати їм великий викуп.

Київський стіл зайняв Ізяслав Мстиславович, а галицький — Михайло Всеволодович.[14] Причому чернігівський князь оволодів Галичем не силою. Його запросили сюди княжити бояри, прихильники Ольговичів.[15] Галицька партія, яка орієнтувалась на Чернігів, бажала мати далекого князя, аби правити від його імені. Діти Михайла Всеволодовича, до того ж, мали спадкоємні права на Галич: їх мати Олена Романівна була рідною сестрою Данила.

Княжий стіл у Чернігові у зв’язку з переміщенням резиденції князя Михайла у впливовий Галич зайняв[16] Мстислав Глібович, його двоюрідний брат. Можливо, він обійняв найвищу на Чернігово–Сіверщині посаду як намісник головного князя на час його відсутності.

У 1236 році Михайло Чернігівський веде оборонну війну віддалік рідної землі. Князь Данило, який, дивом врятувавшись від половецького полону, чинив репресії щодо вірних Чернігову галичан, полонив болохівських князів і згуртував підлеглі йому сили для витіснення сіверських прибульців. У бойових діях на стороні Чернігова та Ізяслава Мстиславовича були задіяні поляки, угорці, половці і княжі дружини.[17]

Залучені союзники передусім дбали про власний зиск з князівської усобиці. Закликані половці, зокрема, нічим не допомігши, вкотре пограбували Галицьку землю і повернулися назад додому.

Улітку 1237 року Данило намагається приступом взяти Галич, де перебували якраз Михайло Всеволодович з сином Ростиславом і великим угорським гарнізоном. Повернути місто не вдається, і князь із своїм братом–спільником Васильком мстили обложеним — «пустошили удвох довкола Звенигорода».[18] Не вдався і другий приступ Галича.

У наступні місяці ворогуючі сторони то родичалися, то знову схрещували свої мечі. Князь Данило не мирився з втратою Галича і намагався будь–якою ціною заволодіти втраченими землями. Обставини сприяли йому.

Після захоплення у 1235 році половцями Києва київський стіл один за одним займали з травня 1235 р. по весну 1236 року Ізяслав Мстиславович, місяць—два весною 1236 р. Ярослав Всеволодович і стільки ж після нього Ізяслав Мстиславович, з травня 1236 р. по січень 1238 р. Володимир Рюрикович і після нього 2—3 місяці Ярослав Всеволодович.[19] У березні 1238 року настала черга і Михайла Всеволодовича. У Київ він прийшов, очевидно, за покликом Ярослава Всеволодовича, якому допоміг дещо раніше вигнати Володимира Рюриковича.[19] У Суздалі 4 березня 1238 року монголами був вбитий князівський старшина Мономаховичів — Юрій Всеволодович. На братове місце, ще не знаючи розмаху винищення русичів, поїхав «брати справу у свої руки» Ярослав Всеволодович. Замирення, яке склалось між ним і Михайлом Всеволодовичем у 1233 році, пережита трагедія (у день весілля їхніх дітей нареченого дочки чернігівського князя отруюють), сприяли поєднанню їх інтересів у нових обставинах.