Чорна дошка

— О, ось вони. З неба впали, чи що? — дивився на стелю.

Діти заходились сміхом. А дід слинив демонстративно пальця та починав перегортати газету. Спеціально розвертав її догори дриґом та казав, скрушно хитаючи сивою головою: «Ох, біда яка, знову поїзд перекинувся». Дітлахи бігли дивитись на світлину в газеті, а побачивши, що дід не так її тримає, хором реготали, хапаючись за животи, впевнюючись при цьому, що їхній дідо зовсім неграмотний та відсталий від цивілізації чоловік. Лідочка наважувалась відібрати в діда газету, повернути її правильно, і тоді старий прискіпливо вдивлявся у онуку та гладив її важкою долонею по русявому шовковистому волоссю. Дивився серйозно, мов на єдину свою опору, а вона, зрозумівши нарешті його жарт, і собі починала посміхатись. І між цими двома ніби протягувалась якась незрима ниточка розуміння. Дід казав:

— Є кому. Є кому, — а що саме є кому і не розтлумачував, та ніхто й не допитувався.

Діти зграйкою висипали на подвір’я, бо починався літній дощ і можна було поскакати по двору та покататись на зробленій дідом гойдалці під життєдайною зливою. До височенного клена дід Олесь причепив мотузка, на нього прикріпив дошку, й онуки, а разом з ними й дорослі діти, віддавались лоскотливій невагомості, підлітаючи на гойдалці до розгалуженої крони й хапаючись за листя.

Згодом гойдалки не стало, бо й клен всох. Дерево почало втрачати соки, коли баба Марія, дружина діда, захворіла та злягла. А коли за три місяці її не стало, почало хворіти й умирати дерево… і гойдалка. Діти, що вже не носили гольфів та не були настільки довірливими, аби реагувати на дідові жарти, бо ж повиростали до юнацького віку, галасливою отарою ще кілька років поспіль приїздили в село на канікули. Але проводили час не біля старого, а в компанії сільської молоді — у клубі та на ставку. Згодом, як онуки стали більш-менш самостійними й осіли безвилазно в місті, сини навідувались до батька по черзі раз на тиждень — привозили гостинці та розповідали останні новини.