Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.
- Автор: Жеребцова Полина
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8343-8
- Переводчик: Роман Трифонов
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.». Краткое содержание книги:
Ще я там бачила Люсю. Вона живе в зруйнованих під’їздах. У неї вбили тата, маму і бабусю. Люся фарбує губи. Вона знайшла червону помаду в розбитому будинку. Люсі 14 років.
Мама сказала, що бомба влучила в зоопарк і звірі загинули. А я бачила собаку. У нього осколками відрізало ніс. Він без носа тепер. І багато вбитих собак.
Ще говорили: у будинок для старих людей влучили бомбою і вони загинули.
У церкві тьотя-черниця мене водила всередину, вниз. Там, у підвалі, темно, і тільки свічки тоненькі горять біля ікон. Усі молилися, щоб швидше війна минула. Тьотя-черниця дала мені рибу й картоплю. І я їла. А мама підмела двір у церкві.
Сказали, що макарони та помідори дали козаки. Козаки — такі люди, живуть десь далеко і сюди допомагають. Тому що війна.
Потім ми йшли назад. Військові сильно стріляли. Ми лежали на землі. І бачили мертвого російського солдата. Його при нас убило. Він лежав, а поряд зброя. Він був одягнений у синю форму.
Мама вийшла надвір. А там БТР. І сказала:
— Ідіть, там ваш хлопець лежить!
А солдати щось їли й пили з пляшки. І не пішли. Ми пішли додому.
Дали дідусеві Юрію Михайловичу трохи помідорів і макаронів. Він зрадів!
Поля
Танки їдуть, а на них килими. Кажуть, возять у місто Моздок, продають. І в Інгушетію. Там навіть ринок є. Усе крадене купують.
Сусіди грабують, і військові грабують. Двері відчинені через снаряди та бомби. У будинках якщо не взяли речі, то розстріляли: телевізори розстрілюють, пральні машини.
Ми ходимо шукаємо хліб. Ніде немає. Мішок із борошном скінчився. Я весь час голодна, і мама теж. Наші біженці ремонтують стіну у своїй квартирі на третьому поверсі. Бігають туди, поки не стріляють.
Був момент, коли російські танки заїхали у двір, а ми вийшли. Ми жодного разу не ходили в підвал, а тут вирішили піти. Дуже стріляли. Ми вийшли й двері зачинили. Танк навів дуло на під’їзд. А в під’їзді діти, бабусі й тьоті. Ми стали тарабанити у двері. Вони не відчиняються. І я заплющила очі, вирішила, що він зараз вистрілить і ми помремо.
Він вистрілив, але промазав. Не влучив у під’їзд, а влучив вище. Із садів по танку почали стріляти ополченці й кричати: «Ваня, здавайся!» Танк позадкував.
У мами трусилися руки, двері не відчинялися. А всі кричали:
— Лено, швидше! Лено, відчиняй двері!
Двері перекосились від вибухів. Потім двері все ж таки відчинилися, і всі впали в наш коридор. І лежали. По двору стріляли з танків.
Мама ходить на базу, яка поряд. Шукає дрова. Дров немає, а треба чайник гріти на вогнищі.
На базі бої. Російські солдати й ополченці бігають. Мансур пішов по дрова, і вони стали по ньому стріляти. Він ледве втік. Стрибнув із другого поверху.
Мансур носить капелюх. Він пірат! Справжній пірат!!! Я не можу сказати йому ані слова. Хоча дуже хочу. Але не можу. Соромлюся. Він знайшов десь тіні для повік і мені приніс. Маленькі такі, в коробочці. Бузкові. Подарунок! Мені!
Поля
Було свято Ураза-Байрам! Бабуся Зіна принесла солоних помідорів і рису. А дядько Ахмед приніс смаженої картоплі. Цілу сковорідку! На вогнищі посмажив.
О, які ми щасливі! Ми поділилися подарунками з тьотею Валею та Альонкою.
Мама й дядько Султан пішли на базу по дрова. Мені страшно самій.
Я бігла крізь сади на базу. Побігла сама. А снайпер стріляв по залізниці. Кулі падали поряд. Я хотіла знайти маму. Бігала, кликала її. Бачила вбитих людей, але це була не мама, і я не пішла близько. Якісь тьоті й діти лежали на снігу. І одна була бабуся в сірій хустці.
Потім я знайшла маму. Дядько Султан уже пішов у наші двори. Мама все шукала дрова. Ми зайшли в будиночок бази, там старі стільці. Тут почали стріляти з танків. І ба-бах! Снаряд вибухнув. Ми впали. Хвиля повітря! Нас засипало побілкою та камінням. Але не сильно. Ми вибрались і поповзли звідтіля.
Мама пояснила, їй сказали, що є такі міни «теплові». Вони йдуть за людиною і розривають її на шматки. Я повзла по снігу й думала, що така міна мене обов’язково знайде, буде за мною крастись, а потім розірве на шматки.
Ми довго лежали при дорозі. Летіли снаряди, червоні й помаранчеві. А потім нам вдалося пробігти до будинків.
Ми принесли дрова!
Поля
Ми блукали в пошуках їжі. Шукали. Поки йшли до центру міста, прислухалися: якщо летить міна або снаряд, на землю лягали.