Процес (збірник)
- Автор: Кафка Франц
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-6962-7
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Процес (збірник)». Краткое содержание книги:
Творчість Ф. Кафки можна вважати автобіографічною. Події особистого життя письменника, його стосунки з нареченою знайшли своє літературне втілення в романі «Процес», де заручини автора перетворюються на арешт героя, а «суд» над ним, тобто розрив заручин, обертається стратою…
Світ творів Кафки дивовижний тим, що в ньому всі – невільники. Ані герої, ані читачі не мають змоги виплутатися з невідступного абсурду життя.
І все ж новела чимось Кафку мучила. Не маючи сил її позбутися, він повертався до неї в щоденниках, листах, розмовах зі знайомими… «…Тепер так багато пишуть про тварин, – пояснював він молодику на ім’я Густав Яноух, що деякий час ходив за ним слідом і записував його думки. – Це – вияв туги за вільним, природним життям. Але життя, природне для людини, – це життя людське».
Отже, Замза засуджений: перетворившись на комаху, він, мовляв, зрадив батька і сестру, для якої був єдиною опорою. Але чому тоді багатоніжка-Ґреґор у той доленосний ранок турбувався лише про те, щоб заспокоїти схвильоване сімейство, виправдатися перед паном управителем і встигнути на поїзд? Навпаки, як закінчені егоїсти поводять себе його близькі, особливо батько. Отож, мабуть, не слід відкидати і тлумачення, яке пропонує Х. Мюллер: «Перевтілення відкриває його (Замзи. – Д. З.) потаємні бажання. Він хоче скинути соціальні пута і повертає проти поневолюючої його влади – влади роботодавця і влади батька». За Мюллером, виходить, що перевтілення у комаху – не так зрада людського обов’язку, як спроба опору знелюдненню з боку суспільства.
Слід гадати, те, що трапилось із Ґреґором Замзою, не виключає жодного з цих смислів. Перед нами метафора, широка й багатозначна, що уможливлює різні тлумачення. Серед них і таке: перетворивши слухняного сина і старанного службовця на багатоніжку, проте залишивши його в сімейному колі, Кафка створив виразний образ людського відчуження, трагічної й безвихідної самотності. Для автора між новелами «Вирок», «У виправній колонії» і «Перетворення» існував якийсь зв’язок, недаремно він об’єднав ці новели в цикл за назвою «Покари».
Свого часу Ґустав Яноух – такий собі молодий чоловік, син одного з Кафкових колег по роботі, видав книжку під назвою «Розмови з Кафкою» (1951). Існує думка, ніби це – підробка. Мені важко погодитися з цим, і аргумент мій простий: Яноух не був генієм, а в його книжці трапляються спостереження геніальні, – отже, принаймні вони мусять належати Кафці. Є серед них і таке (стосується воно малюнка відомого німецького графіка Ґеорґа Ґросса): «Товстун у циліндрі сидить у бідняків на шиї. Це вірно. Але товстун уособлює капіталізм, і це вже не зовсім вірно. Товстун панує над бідняком у межах певної системи. Але він не є сама система. Він навіть не володар її. Навпаки, товстун так само носить кайдани, які не показано. Зображення неповне. Тим-то воно й невдале. Капіталізм – система залежностей, що йдуть ізсередини назовні, зокола в середину, зверху додолу й знизу вгору. Все залежне, все скуте. Капіталізм – стан світу й душі…»
Як бачимо, Кафка, відсунувши вбік «товстуна в циліндрі», ототожнив капіталізм із сучасною цивілізацією, ба навіть ніби з його постіндустріальною стадією, про яку ще не міг мати уявлення. Що впало йому в вічі? Влада як така не зникає, більше того – зміцнюється («все залежне, все скуте»), зникають, наче в тумані розчиняються, індивідуальні її носії. Настає ера багатоступеневої безвідповідальності. «…Кнопка, на яку натискають, – писав у романі «Людина без властивостей» Роберт Музіль, – завжди біла й гарна, а що там відбувається на другому кінці дроту, стосується інших людей, які на жодну кнопку не тиснули».
Музіль був холодним аналітиком з математичним складом розуму, а Кафка жив в царстві образних інакомовлень. «Керівники існували споконвіку, – читаємо в його оповіданні „Як будувалася Китайська стіна“, – і тут ні до чого північні народи, яким примарилося, наче то їхня провина, і ні до чого достойний імператор, який уявив собі, нібито він наказав побудувати стіну». Але й Музіль, і Кафка б’ють в одну точку. І ім’я їй – деперсоналізація влади, а тим самим і розмивання всіх її меж.
Середньовічні правителі вказували підданим, яку кількість поверхів належиться мати в будинку, навіть число вікон на поверсі, але у особисте, внутрішнє життя мешканців не втручалися. Принаймні порівняно із володарями сучасними – тими, яких мав на увазі Орвелл у своїй антиутопії «1984». У часи Кафки диктатури XX століття ще не вибуяли. Але перед його очима стояли диктатори віку минулого, особливо перший з них – Наполеон. Його ім’я подибуємо в листах і щоденниках, а Яноуху він сказав про імператора французів таке: «У кінці будь-якого революційного процесу з’являється який-небудь Наполеон Бонапарт… Чим ширше розливається повінь, тим мілкішою й каламутнішою стає вода. Революція випаровується, і залишається тільки намул нової бюрократії. Кайдани змученого людства зроблено з канцелярського паперу».