Москва Ординська. Книга друга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Москва ординська #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Видавництво імені Олени Теліги
- ISBN: 978-966-355-079-4
- Жанр: Альтернативные науки и научные теории
Электронная книга - «Москва Ординська. Книга друга». Краткое содержание книги:
Адресується широкому колу читачів: науковцям, викладачам вишів, шкільним учителям, студентам, всім, хто бажає знати правду про минуле.
Чим неймовірніше вигадки, тим більше вони сприймалися за правду.
Що ж відбувалося в дійсності?
«Сей мужественный витязь (Гедимин. — В. Б.), в 1319 году победою окончив войну с Орденом, немедленно устремился на Владимир (где княжил тесть Любартов)… Город сдался. Гедимин, поручив его своим Наместникам, спешим к Луцку… граждане не оборонялись, и победитель… уверил всех… (русичів. — В. Б.) в безопасности и защите. Утружденное войско его отдыхало целую зиму… Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города Киевские и шел к Днепру… жители… не видя помощи — и зная, что Гедимин щадит побежденных, отворили ворота. Духовенство вышло с крестами и вместе с народом присягнуло быть верными Государю Литовскому… и скоро (Гедимін. — В. Б.) завоевал всю южную… (Русь. — В. Б.) до Путивля и Брянска» [18, т. IV, с. 270–271].
Ця цитата наведена із праці М. М. Карамзіна «История государства Российского», але Карамзін бере цей факт під сумнів. Що і зрозуміло — він теж належав до фальшувальників московської історії, і то — потужних і впливових. Головне, що ці події зафіксували литовські, українські, польські, німецькі та інші європейські історики.
Цікаво також зазначити: у XIX столітті цей незаперечний факт визнавала офіційна російська історична наука, про що свідчать праці провідних російських академіків. Це підтверджує «История Русов или Малой России» Георгія Кониського, Архиепископа
Білоруського, видана в Москві університетською типографією 1846 року після потрійної державної та церковної цензури.
Думаємо, російська державна цензура ніколи б не дозволила друкувати подібні фрази, наведені нижче, якби ці істини у 1846 році не були офіційними, державними. Послухаємо: «Тому Гедемин Князь року 1320–го прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з руським, що перебувало під орудою воєвод руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [169, с. 41].
Київщина, Волинь і Галичина не входили до складу Золотої Орди, були її союзниками в боротьбі з Польщею та Угорщиною, чому й отримували військову допомогу від сусідніх (задніпровських) золотоординських ханів.
Слід розуміти: південні улуси, в тому числі й улус між Доном і Дніпром, який колись належав братові хана Батия — Бувалу (Мовалу, Мауці), а після знищення його онука Ногая відійшов до хана Тохти, не були дружніми до ілів (родів)Узбека, тому хан особливо й не реагував на захоплення Гедиміном сусідніх територій. Ще раз нагадую: ті землі після 1240 року не входили до складу Золотої Орди. Зайнятий походом на Кавказ, хан Узбек у 1320 році не наважився відкрити другий фронт проти Європи на західних кордонах своєї держави. У тому не було й потреби: князь Гедимін кордонів Золотої Орди не перетинав.
Та відреагувати на події володар Золотої Орди був зобов’язаний. І він відреагував, викликавши до своєї ставки на Кавказ одного з наймогутніших володарів улусів своєї держави так званого Михайла Тверського (Беклемиша).
Ось що сказав посланець хана Тверському князю, точніше володарю улусу Святого Спаса на Твері:
«Посол Ханский, именем Ахмыл, объявил ему в Владимире гнев Узбеков “Спеши к царю, — говорил он, — или полки его через месяц вступят в твою область. Кавгадый уверяет, что ты не будешь повиноваться”» [18, т. IV, с.256].
Михайло Тверський (Беклимиш) вирушив до ставки хана. Це сталося влітку 1320 року після того, як Узбекові донесли про захоплення Києва Литовським князем Гедиміном.
«И августа в 1 день князь великий Михайло… Тверский поиде во Орду к хану Азбяку… Князь великой Михайло прииде во Орду у моря Сурожского на усть Дон реки, йде же Дон река впадает в море… месяца сентября в 6 день…» [18, т. IV, с. 257]
Головною причиною страти Михайла Тверського стало винищення ханом Узбеком своїх можливих противників та конкурентів. Одночасно Михайлові закинули й підтримку з Литвою дружніх стосунків та можливий перехід на бік Литви.
Поява серйозного конкурента–сусіда підштовхнула Узбека та його «уряд» до поділу Великого Володимирського князівства, чи за золотоординською термінологією, — Мещерського улусу на дві частини: Тверську та Московську, щоби протиставляти одну одній.