Коло Елу
- Автор: Цінцірук Андрій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-2783-5,978-617-12-2780-4,978-617-12-2472-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Коло Елу». Краткое содержание книги:
Родичі гуртом пішли на кухню. Дівчинці не смакували страви, і батько звернув на це увагу. Та Ольга все пояснила:
– Вона з’їла майже кошик бабусиних пиріжків, тому й вечеряти не хоче.
– Лише п’ять пиріжків, – ображено відповіла дівчинка, – і взага… – хотіла продовжити вона, та не змогла.
Її несподівано заскочила гикавка. За столом це розсмішило дорослих до сліз. Ганні-Софії також стало смішно, але вона намагалася стримуватися, і врешті це зіграло з нею злий жарт: дівчинка сміялась і гикала одночасно.
– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.
Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.
Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:
– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.
– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.
– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?
Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.
Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.
Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.
Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила:
– Ви працюйте, не турбуйтеся за нас. Усе буде гаразд. Щасливої дороги.
Батько немов тільки й чекав цього побажання, схопив обидві валізи й побіг до авто, що давно чекало біля будинку.
Вони, поснідавши, помалу почали збиратися в дорогу. Ольга давала Ганні-Софії безліч порад, виголосила ґрунтовну лекцію, як потрібно поводитися в лісі, якщо загубишся. А наприкінці настанов промовила: воду оминати, на високі дерева не лазити!
От нарешті для подорожувальників настав час вирушати. Чесно кажучи, Ганна-Софія не могла дочекатися цього моменту. Та поміж тим вони з бабцею опинилися вже на вокзалі й сідали в потяг. Дівчинка побачила, що людей дуже мало, тому запитала в бабусі:
– Чому людей так мало?
– Середина тижня, – відповіла Віра Петрівна, – я до вас приїжджаю на вихідні, тоді важко добиратися.
Ганна-Софія уважно вислухала бабусину відповідь і ближче підсунулася до вікна. Поїзд, голосно завивши, повільно поповз уперед. Рівномірне цокання коліс заколисало дівчинку, і вона міцно заснула. Напевно, далася взнаки безсонна ніч.
Ганну-Софію розбудила бабця. Вона вже витягнула клунки й готувалася виходити з потяга.