Джим Ґудзик і машиніст Лукас
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Джим Ґудзик і машиніст Лукас». Краткое содержание книги:
Ночами, коли вже хотілося спати, друзі відчиняли кришку тендеру, яку взагалі-то завжди тримали зачиненою, аби досередини не потрапила вода, і через топку пролізали до кабіни. Потім Лукас знову ретельно зачиняв кришку. Закутавшись у теплі ковдри, вони вмощувалися зручніше. Звісно, у каюті було дуже тісно, проте і затишно, особливо коли в законопачені двері плескалася вода і Емма, ніби велика колиска, гойдалася догори-донизу.
Якось вранці, а точніше кажучи, на третій день четвертого тижня їхньої подорожі, Джим прокинувся зовсім рано, ніби відчувши раптовий поштовх.
«Що б це могло бути? – подумав він. – І чому Емма більше не гойдається, а стоїть собі цілком спокійно?»
Оскільки Лукас ще спав, Джим вирішив розвідати все самостійно. Обережно, аби не розбудити друга, він піднявся, встав навшпиньки та виглянув у віконце кабіни.
У рожевому світлі вранішньої зорі перед хлопчиком розстилалася місцевість, сповнена краси та очарування. Нічого навіть трохи схожого на це він ще ніколи не бачив. Навіть на картинках.
– Ні,– трохи згодом сказав Джим самому собі,– це, мабуть, не насправді. Просто мені сниться, що я тут стою і все це бачу.
І він знову швидко влігся та заплющив очі, аби додивитися цей сон. Але із заплющеними очима нічого було не видно. Отже, ніякий це не сон. Він знову підвівся, виглянув назовні, і місцевість з’явилася знову. Там росли чудові дерева і квіти чудернацьких відтінків і форм. Проте найдивнішим виявилося те, що всі вони, схоже, були прозорими, як кольорове скло. Перед віконцем, у яке дивився Джим, стояло дуже товсте і дуже старе дерево, таке могутнє, що троє дорослих не змогли б водночас обхопити його. Але все, що розташовувалося далі, можна було побачити крізь дерево, ніби крізь стінку акваріуму. Дерево було ніжно-фіолетового кольору, і тому все позад нього виглядало ніжно-фіолетовим. Легкий туман стелився над лугами, тут і там звивалися річки, а над ними гойдалися витончені фарфорові мостики. У деяких мостиків були вигадливі дахи, і з них звисали тисячі маленьких срібних дзвіночків, що виблискували у промінні вранішньої зорі. На багатьох деревах і квітах висіли такі самі срібні дзвіночки, і коли над місцевістю проносився легенький вітерець, звідусіль, як в раю, миттєво долинали ніжні багатоголосі передзвони.
Величезні метелики із мерехтливими крилами стрімко носилися між квітами, а крихітні пташечки довгими вигнутими дзьобиками пили мед та росинки із квіткових чашечок. Патешки були завбільшки джмеля. (Вони називаються колібрі. Це найменші пташечки у світі, ніби зроблені з чистого золота та дорогоцінного каміння.) А в самісінькій далечині, біля обрію, йшли верхівками високо до хмар могутні гори. Гори були вкриті червоно-білим орнаментом. Здаля вони нагадували гігантські візерунки у шкільному зошиті дитини-велетня.
Джим дивився та дивився, від подиву забувши затулити рота.
– Та-а-ак, – раптом почув він голос Лукаса, – вигляд в тебе досить безглуздий, старий. До речі, доброго ранку, Джиме!
І він від душі позіхнув.
– Ой, Лукасе! – затинаючись, заговорив Джим, не відриваючи погляду від вікна. – Там, ззовні… яке там усе прозоре і… і…
– Як це «прозоре»? – запитав Лукас, позіхнувши ще раз. – Вода, наскільки мені відомо, завжди прозора. А те, що її весь час багато, потроху починає набридати. Хотів би я знати, коли ми нарешті кудись припливемо?
– Та до чого тут вода! – Від хвилювання Джим майже кричав. – Я ж про дерева!
– Дерева? – перепитав Лукас і з хрустом потягся. – Ти, мабуть, все ще спиш, Джиме. У морі дерева не ростуть, а вже прозорі – і загалом!
– Та не в морі! – загорлав Джим, втрачаючи всіляке терпіння. – Там ззовні земля, і дерева, і квіти, і мости, і гори…
Він вхопив Лукаса за руку та у хвилюванні спробував підтягти його до віконця.
– Ну-ну-ну, – забурчав Лукав, підводячись. Проте, побачивши у віконці казкову місцевість, надовго замовк. Нарешті в нього вийшло сказати: – Чорт забирай!
І знову завмер, захоплений побаченим.
– Що ж це за країна така? – нарешті увірвав мовчання Джим.
– Ці чудернацьки дерева… – промимрив Лукас замислено, – ці срібні дзвіночки, ці мостики з фарфору, що гойдаються… – І раптом він заволав: – Не будь я Лукас-машиніст, якщо це не країна Мигдалія! Йди-но сюди, Джиме! Допомагай! Треба витягти Емму на берег.