Все буде добре

Наступного дня, пополудні, Антон гордо представив свою подружку новим знайомим:

– Знайомтесь, це моя Марічка!

– Така вже й твоя! Я мамина й татова! – усміхаючись, відповіла дівчинка. Мружачись від яскравого сонця, вона розглядала незнайомого чорнявого хлопчика. І наче ціла Бистриця таких, але все ж він – інший, городський. Це як поїхати до родичів у сусіднє село. Ніби ті самі будинки, такі ж люди, але все ж різні звичаї, різне ставлення. З городськими завжди так було. Дивишся на них – і не знаєш, що вони бачать, про що думають, як будуть поводитись. А загадки були Марічці до смаку.

Дівчина скосила погляд на Катрусю, що стояла поруч. Проста як двері – усе на обличчі написано. Як і в Антона. Зате такі ніколи не обдурять, не зрадять, не покинуть…

– Привіт, – дівчину вивів із роздумів приємний голос. – Мене Сашком звуть. Я зі Львова.

– Марічка з Бистриці, – усміхнулась дівчина. – О, Катрусю, і ти тут. Антон казав, що разом із Сашком тебе від собаки врятував. Пес тебе не покусав?

– Та ні, – знітилась дівчина.

Антон опустив очі, очікуючи ганебного викриття. Але Сашко був надто захоплений знайомством з Марічкою, а Катруся – надто сором’язливою, щоб розповісти правду.

– Ходімо зі мною на поле, тато, напевно, уже мене докричатись не може, – запропонував Антон.

– Ходімо, – відповіла Марічка. – Сашку, ви з нами?

– Ага, – Сашко усміхнувся. – Куди ви, туди й ми.

– От і чудово!

Сашко трохи відстав від решти, слухаючи, як Марічка про щось весело щебече з Антоном. Малим він випадково випив чарку горілки на татових іменинах, переплутавши склянки. Тоді йому пекло в грудях й паморочилось у голові. Зараз хлопець відчував те саме, адже перед ним була справжня красуня: довге лискуче чорне волосся, маленький носик, яскраво-блакитні очі, пухкі малинові губи. За такою, напевно, навіть старші хлопці захоплено прицмокували вслід.

Нова дівчина була геть не схожа на Катрусю – витончена, тендітна, наче дзвіночок. Але Марічка вже подобалась Антону. Сашко добре пам’ятав, що коли батьки сварились, мама кричала про зраду, про зруйноване щастя. Він точно не буде чуже зачіпати! Добре, що є Катруся. Вона теж мила, завжди привітна, а ще – посмішка в неї гарна. Поки вона близько – все буде добре.

Хлопець наздогнав дівчинку та взяв її за руку. Катруся тихо зойкнула й подивилась услід Антону з Марічкою, які також трималися за руки:

– Смішні вони.

– Чого? Це нормально. Їм добре разом.

– А тобі це нащо? – Катруся кивнула на їхні переплетені пальці.

– Ти мені подобаєшся, що тут не ясно?

– Правда?

– Правда.

Дівчина хвильку подумала – і міцніше стиснула долоню.

У Катрусі була лише мама. Робота в магазині відбирала багато часу й енергії, тому, виговорившись за день, утомлена жінка не знаходила слів для доньки. Катруся прибирала хату, готувала їсти, поралась на городі, а мама за це приносила їй смаколики з магазину.

До приїзду Сашка дівчинка багато часу проводила на самоті. У присутності інших їй було важко – вона соромилась, шарілась, замовкала й забивалась у куток. Знайти друзів у селі було непросто. Бо куди б ти не прийшов – там про тебе вже знали: добрий ти чи поганий, пустиш сльозу чи вдариш у відповідь. Але зараз її ніхто не проганяв і не сміявся. Діти швидко звикли одне до одного й майже щодня зустрічалися вчотирьох.