Маринчина лялька
- Автор: Луценко Зинаида Валентиновна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7560-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Маринчина лялька». Краткое содержание книги:
Неймовірно захоплива історія, що продовжує розповідь про долю героїв роману «Необдумана Міловиця».
Петі було три роки. Якось гралися вони з Миросею коло дерева, як тут почули крик! Від дороги до них бігла чужа жінка, розмахувала руками.
– Сыночек! Сыночек родненький! – кричала молодиця. А тоді впала під грушею на коліна, розв’язала мотузка, схопила Петю на руки, стала навіжено цілувати й тиснути його до себе.
Моїй Миросі потемніло в очах: я від колиски усіх своїх дітей лякала циганами, от вона й боялася. Тоді, мабуть, подумала, що ця жінка краде Петю! Й собі страшно закричала, кинулася бігти через садок, по дорозі, вбігла у ворота – і впала без свідомості під порогом.
– А це що таке? – знайшла дитину Ганя. – Що тобі, Миросю?
– Там!.. Там… Там у Кесарів украли Петю! – трусилася дитина. – Я боюся! Я втекла.
– Хто вкрав?
– Тітка чужа, схопила Петю на руки і побігла!
А ввечері село гуло: кацапка Анфіса повернулась! Знайшла аж в Умані роботу. Вийшла там заміж, то тепер приїхала і забрала із собою сина.
– Бач, вийшла заміж за великого начальника! – розказував мені Петро, сидів у хаті. – Бо хто б їй віддав онука? Та ніхто! А так… Бач, у них права великі!
– Вона ж таки Петі мати, – я була на боці Анфіси, хоч вона мені й чужа людина. – Як же вона свою рідну дитину кине?
– А чого тоді не забрала, як тікала із села?! Вигодували, виляпали, а тепер – бери, готовий!
– Воно-то й так… – мусила я згодитися, бо не хотіла сваритися з кумом.
– Оце таке нам та кацапка наробила, – Петро сидів-журився. – Тепер як подивлюся на твою Миросю, та й згадаю про нашого Петруся. Так уже дуже звик до онука, як не кажи, а своє було.
– Одружиться колись ще й ваш Григорій, народять із новою жінкою онуків. Та й он – у вас ще є дочка, Мирося, вона теж колись заміж вийде.
– Вона так вийде заміж, як твоя Ганя! Та хоч має вроду, а наша із хати ні ногою, я вже й сварюся, кажу: йди між люди, хай хоч хтось побачить!
– Прийде час, когось зустріне.
– Де, Маринко? У себе в хаті? Гарних хлопців розхапають співухи-щебетухи, а ця так і останеться сидіти нам на шиї.
Сільські дівчата увечері співають. Хоч і потомлені з роботи, а молодість – вона одна! Як тільки сонце скотиться за обрій – жодна не висидить у хаті.
Тільки моя Ганя не має коли співати. Хіба… було десь раз у поїзді, у гурті, зі страху: вона вже їздила на заробітки у Західну Україну, привезла звідти два мішки пшениці, врятувала усіх від повоєнного голоду.
Тепер Ганя робить на городі, та й біля хліва вправляється, наводить лад у хаті – аби тільки встигала! Ганя й дрова рубає, носить воду… За роботою не має часу вишити собі ані сорочки, ні рушника.
Не вміє, та й для чого? Я не хотіла її пускати заміж – одного хлопця відговорила, іншого від двору віднадила, а той сам пішов…
Бо ж у Гані немає батька, кому така дівка була потрібна? Хіба якомусь волоцюзі чи п’яниці, бо путній геть не гляне. І мені без старшої доньки було б у ту пору, як без рук: вона ж помагала бавити дітей.
Було, як сяду й здумаю, до чого я дожилась: уся молодість моя пройшла у приймах і в колгоспі. І тепер сама, без чоловіка… А починалося ж усе з великої любові! Із чужої хати за Ільком тікала, одно по одному родила йому дітей, надіялась на краще. Але краще б я сиділа під спідницею у мами. От і Гані я раз по раз про те казала, що не треба їй той заміж, бо то одне тільки нещастя…
– Та краще б я була замість нього лягла в могилу! – казала я при дітях про їхнього батька, дуже гірко.
– Не треба, мамо… – просила Ганя.
– Он як у кого чоловік у хаті, то ж хоч якесь є право. А тут… кожне тебе вскубне. Ще й як ти, Ганю, колись-таки підеш далеко заміж, мене покинеш? Що я тоді буду сама робити із усім цим безголов’ям?
Так сяду і ридаю. І здавалося б, уже й була покірна долі, зробилася байдужа до всього на світі, заціплюся, і роблю собі та й роблю. Аж часом щось таки находило мені на серце, і починала рвати коси.
Сиділа, розпатлана і сива, голосила, а діти ж чують!
– Мамо, я буду із вами, – тихенько обійме мене і просить Ганя. – Я вас ніколи не покину, вірте.
– Правда, доню?
– От як не вірите, то й перехрещуся!
– Хрестись до образа…
І Ганя хреститься. Я тоді на трохи вільна.
Старший Олександрин син вже два роки як був жонатий. Жив Дмитро по той бік села, у своєї тещі. Його ровесник – мій Макар, згорів живцем в Германії, ніколи не приведе синок мені невістки. Не могла я добратися й до його могилки, а хотіла б.
Я тільки до Христушки ходила, до тої ангельської дитинки, що померла в голодовку на другий ранок після свого народження. На Зелені Святки й Провідну неділю ходжу я на гробки, веду за собою усіх дітей.