Щоденник моєї секретарки

— Ага, — каже, пхаючи здобич до кишені джинсів.

— На здоров’я.

— Угу.

Батьківську місію на цьому завершено остаточно. Я мовчки виходжу і дибаю на кухню шукати чогось їстівного. Добре, що є хатня робітниця, погано, що давно вже немає няні — принаймні було б кому висунути претензії за погане виховання сина.

— Ти поговорив з ним? — чується Ірчин голос зі спальні.

— Поговорив, — гукаю у відповідь.

— І що?

— Обіцяв, що буде зупинятися, — щира брехня полегшує родинне спілкування.

— Добре, — приймає версію Ірка. — Не пий багато.

Тут уже я змовчую, щоб не сказати те, що подумав.

Якого дідька оце чіплятися на порожньому місці? От тепер вже точно вип’ю, хоч п’ять хвилин тому навіть не думав про це.

За двадцять років спільного життя теми для розмов вичерпалися, та й слова закінчилися. Я іноді ловлю себе на тому, що можу передбачити всю розмову наперед. Варто лише почути першу фразу — а далі все відбувається за відомим сценарієм. Мало не дослівно. Я кажу — вона каже — знову я. Немовби слухаєш стару магнітофонну плівку чи вкотре дивишся «Іронію долі».

Коньяк ллється, як вода. По телевізору виступають депутати, побиті під час виборів у Мукачевому. У одного обличчя — просто посібник з судмедекспертизи. Каже, що спочатку били ногами невідомі, а потім міліціонери спустили зі сходів. Щоправда, один гуманіст врешті змилувався і дав носовичка — витерти кров. Наша міліція нас береже.

На тлі телевізійного безприділу в голові раптом спливає спогад про дивного сьогоднішнього візитера. Може, у них, в Америці і справді так заведено? Певно, варто було для початку детальніше розпитати, а потім вже вирішувати. Часи зараз скрутні — як казав один дотепник: «Кожні сто тисяч доларів на вагу золота». Або й справді віддати його Катьці. Вона зі своєю жіночою інтуїцією точно дала б йому раду краще за мене. Тепер оце, як дурень, сиди і думай про втрачені можливості.