Замирення
- Автор: Вандермеер Джефф
- Серия: Південний Округ #3
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-56-5
- Переводчик: О. Смольницька
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Замирення». Краткое содержание книги:
Розвиднілося, а він усе притискався до Жар-птахи, доки вона почала заважати йому й вовтузитися, урешті-решт відсунувшись од нього, наче навіки. Серед очеретів, нескінченної драговини та болотяного бруду, з’явилися проблиски світання, наче воно палало, вибухаючи полум’ям, а в свідомості виринули сплеск і гуркіт, наче то була стрілянина чи досі жива давня пам’ять про колишні конфлікти, які розігрувались у нього в голові.
Як і раніше, блакитна чапля вихоплювала з гирла захованих там пуголовків і крихітних рибок, а чорний гриф здіймався над ними у теплих подувах вітру. Між острівцями дерев чулися тисячі всіляких шумів. За деревами, на обрії, виднів маяк, його можна було побачити навіть крізь туман, який прокрався зрання: тут — непевний і розсіяний, там — густий, він здіймався, мов природна заслона, там, де це необхідно — випробування і благословення цього пейзажу. Керманич цінував усе це, бо воно було даром від Жар-птахи, от ніби просочилося в нього завдяки її дотику.
Але вторгся неприродний світ, як це завжди бувало, відколи існували мета і воля, і на мить він обурився. Жар-птаха і Ґрейс обмірковували та сперечалися, що робити, коли вони зіткнуться з якимись залишками військових прикордонних частин. Сперечаючись про те, як треба чинити, вони дісталися вежі.
— Ти і я спускаємося, — сказала Ґрейс. — А Керманич хай охороняє вхід.
Це остання зупинка, нездійсненне завдання.
— Я маю спускатися вниз, — сказала Жар-птаха, — а ви обоє повинні стояти нагорі та охороняти.
— Це суперечитиме протоколам експедиції, — сказала Ґрейс.
— Так ось що ти хочеш тут згадати? Прямо зараз?
— А що нам ще лишається? — спитала Ґрейс.
— Я спускаюсь сама, — мовила Жар-птаха, і Ґрейс нічого їй не відповіла.
Тактично не означає стратегічно — фраза, яка випливла з несвідомого каталогу його улюблених висловів. Ці слова здавалися заяложеними, як будь-які фрази, неначе величезна неоковирна рама старомодного велосипеда.
Він не спускав очей із цього потемнілого захмареного неба, чекаючи, що небеса розверзнуться і викриють їхнє справжнє дослідження. Але ця мімікрія так і лишалася на місці, не рухаючись, найпереконливіша. А що робити, як біологиня помилилася? А що робити, як вона у своїх писаннях уже була тихим психом? А потім — просто монстром? От що тоді?
Вони згорнули намети, потім використали деревця на болоті для початку як покрівлю нашвидкуруч, обстежили мочарі, роздивляючись воду в гирлах. Дим якраз розсіявся під різким кутом у шістдесят градусів, щоб додати туману попелясто-срібного відтінку, стаючи густішим, важчим, обвислим покровом. Це поєднання затьмарило останні проблиски небесної блакиті й підкреслило гальванічну вогненну лінію на обрії, що лежав паралельно: насувалися хвилі жовтогарячого вибуху, розходячись догори променями від золотих центрів.
В олив’яній непорушній воді каналу віддзеркалювалися спалахи полум’я та великі здійняті хвилі диму, а також удвічі збільшене відбиття самого острова, де на самій височіні стриміли дуби та карликові пальми, а білі лінії стовбурів губилися в клаптях туману.
Звідти почулися крики, волання та стрілянина — усе надто близько, з острова дерев. А що, коли ці звуки вбив йому в голову Лоурі? Щось відбулося тут давно, а тепер стало випливати на поверхню. Керманич невідступно дивився на віддзеркалення у воді, де чоловіки та жінки у військових одностроях нападали одне на одного, доки у відбитому у воді небі спостерігалося щось неможливе. У такій далечині, викривлене, це не здавалося таким жорстоким, таким нутряним.
— Вони вже десь в іншому місці, — промовив Керманич, хоча знав, що ні Ґрейс, ні Жар-птаха не зрозуміють. Ці постаті були вже у цьому віддзеркаленні на воді, де тепер пропливав алігатор. Майнули кудись у гущавину дерев і зникли, промерехтівши.
Так вони рухалися далі: він зі своєю хворобою, яку не бажав діагностувати, Ґрейс зі своїм накульгуванням, а Жар-птаха, керуючись власним розсудом.
Тут годі було чимсь зарадити, та й сенсу в цьому не було: їхня стежина вела окрай вогню.
Вхід до топографічної аномалії Керманич уявляв як щось величезне, пристосоване до теперішніх неосяжних габаритів біологині — величиною, що поставала у нього в думках, — тому він очікував побачити якийсь незмірний зикурат, обернутий догори дриґом. Але натомість це було те, що й завжди: маленький отвір, близько шістдесяти футів у діаметрі, круглий, посередині невеличкої галявини. Ні солдатів навколо, нічого незвичного, окрім цієї самої речі.