Епік

— Гаразд, — сухо констатував граф, немов передбачивши таку відповідь. І Рагнок відчув приплив полегкості од того, що вампірове невдоволення не збільшилось. — У такому разі ми повинні охороняти Ефірну Вежу Кошмару й подбати, щоб вони не увійшли до неї.

— Я чув про це місце… — силкувався пригадати Рагнок, та йому було важко розворушити минуле, бо яскрава аура вампіра владно оточила його в теперішньості. — Аякже, пригадав! Ти говориш про Epicus Ultima, Свейн Рудобородий завжди розпитував про цю вежу.

— Якщо вони увійдуть до вежі, все пропало. Настане кінець цього світу. Я повинен зібрати свої війська, щоб захистити його. Чини так само.

— Але де вона?

Тут вампір засміявся, і в його сміхові відчувалася глибока іронія. Почувши його, Рагнок почервонів од збентеження та невігластва. Граф повільно напинав павутиння місячного світла, поєднуючи вертикальні камені, аж поки проступили контури вежі.

— Вона просто тут. Але матеріалізується тільки тоді, коли обидва місяці стануть уповні й буде наслано належні чари. На щастя, це обмежує наших ворогів. Вони можуть спробувати зайти, але тільки раз у два місяці. — Граф замовк, щоб пересвідчитися, що Рагнок слухає його, й заговорив знову, коли Екзекутор енергійно кивнув головою: — Наступна така ніч через чотири дні. Ти приготуєшся?

— О, так! — ствердно закивав головою Рагнок, він аж ніяк не мав наміру дати змогу Свейнові або комусь іншому розв’язати загадку Epicus Ultima й, можливо, зруйнувати світ.

— Добре. — Вампір підійшов до нього, лишаючи низку слідів, де трава одразу пожовкла і зів’яла. Й сам здивувавшись, Рагнок відчув, що вже не боїться графа, і навіть не здригнувся, коли той підступив ближче.

— Зустрінемося тут через три ночі, щоб звірити наші плани. — Вампір погладив забороло Рагнокового міцного шолому довгим скрюченим пальцем, видавши тривожний дряпливий звук, що відлунював усередині.

Потім вампір зник, і Рагнок нарешті зміг дихати.

Він лише тоді від’єднався, коли навколо знову засюрчали нічні цвіркуни.