Книга імен

Розділ п'ятдесят четвертий

евід і Йаель поклали свої карти Таро на стійку реєстрації. Девід затамував подих, коли жінка владним жестом узяла їх і почала розглядати, — лицьовий бік, тоді зворотний. Перевіряє номери, зрозумів він.

З блискавичною швидкістю вона набрала щось на комп'ютері й подалась уперед, невдоволено читаючи з монітора. Потім різко підвела голову й уп'ялась очима в Йаель.

Не вірить. Девідове серце калатало, хоча він і вдавав, ніби захоплюється велетенською картою Ліхтенштейну на стіні праворуч від нього. От зараз Темний янгол наведе пістолет і нам кінець.

Він відчував, як наструнчилася Йаель. Як піт проступає під пахвами. Зараз стрибну, зіб'ю його з ніг...

Не встиг він і ворухнутися, як жінка гавкнула до Йаелі. — Ваше ім'я? Назвіть.

На цих словах Темний янгол зробив крок уперед, і його міцні пальці стиснули пістолет.

— Якась проблема?

— Жодних проблем, — холоднокровно відповіла Йаель. — Моє ім'я в комп'ютері. Моя карта — у вас.

— Проблема є, — відрубала жінка. — Ця карта видана чоловікові.

— Бути гою не може, — втрутився Девід.

— Очевидно, ви помилилися. — Тон у Йаелі був крижаним. Якби Девід не знав правди, він би повірив, що вона справді обурена до глибини душі. — Я хочу поговорити з прем'єр-міністром ді Стефано. Або з Кріспіном Мюллером. Негайно.

Уперше за весь час жінка завагалася. Вона зиркнула через плече на Темного янгола, ніби чекала вказівок.

Спопеляючи Темного янгола поглядом, Девід почав тиснути на неї.

— Накажіть йому, хай покладе зброю, — наказав він. — Карта в неї є. Ви переплутали номери абощо. Ми прибули останніми, отже, очевидно, що більше ніхто не з'явиться.

Він нахилився впритул до обличчя жінки.

— Чи ви думаєте, хтось сторонній міг мати доступ до цих карт? Ви що, з глузду з'їхали? — Тон його був презирливим.

Жінку, безсумнівно, роздирали суперечності: з одного боку, відданість кодексу коректності гносеїв, з іншого, — очевидна неузгодженість даних.

— Але тут написано Пол Райт...

— Пола Райт. — Йаель повернулася до Девіда, зціпивши зуби. — Хто б міг очікувати некомпетентність у такий-от момент? — просичала вона. — Друкарські помилки у вирішальний день? Неподобство.

Девід тикнув пальцем у Темного янгола.

— Ти. Негайно веди сюди ді Стефано. Він владнає справу без зайвих зволікань.

— Не варто. — Жінка квапливо висунула шухлядку й витягла два маленьких брелоки, — на кожному висіло по золотому ключику. Девід почув, як Йаель крадькома перевела подих, та й у нього трішечки уповільнився стукіт серця.

— Джеймсе Джилліс, у вас кімната номер сімнадцять у коридорі D головного ярусу. Поло Райт, кімната номер сорок два, коридор С, — жінка штиркнула великим пальцем праворуч. — Нижній ярус, біля задніх сходів.

Йаель вихопила свій брелок і загупала коридором — уособлення невмолимого гніву.

— Не барись, Джеймсе, ми вже й без того страшенно спізнилися.

Девід примусив себе не озиратися.

— Ми були на волосинці, — прошепотів він ледь чутно. — А ти просто неперевершена.

— Ризикована гра. Хіба можна повірити, що це місце — не сон? — сказала вона тихо, і вони влились у людській потік у широкому коридорі.

У тунелі було так людно, ніби вони опинилися на вулицях Нью-Йорка. Проте більше нічого не нагадувало місто Великого Яблука. Тунель був голим, моторошним, напівтемним: він освітлювався простими лампочками й товстими свічками, що стирчали на високих виступах. Архітектура являла собою дивовижну суміш металу й природного каменю, а повітря відгонило застоялою водою з калюж обабіч стін. Однак, загальна атмосфера випромінювала піднесення й пожвавлення.