Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Скоро казка мовиться.
– I дiло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився випадок – купляй, Дмитре, коненята. Бо цi нашi карбованцi гiркi розтечуться, мов заяче сало. На один виробiток землi розтечуться… Та хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
– Та бачу ж. Пiду до Данька, – i тiльки тепер почув, як застугонiло серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а свої, побачив, як вiн .вимивав їх у Бузi, i аж повiяло їдким креолiном. «А може щось гiрше, нiж короста?» – охолодила твереза думка.
Поволi вийшов iз хати, а мати ще довго стояла в сiнях на порозi, проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина.
В хатi Данька з мiцними загратованими вiкнами настоялась темiнь. В кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жеврiє лампадка, ворушить важкими незграбними тiнями. I коли трохи пiдпилий Данько пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлюється в кутку.
– Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грiшми. Сутуж. Налогiв понакладали. Душать прямо совєти, без ножа рiжуть, – довго, манiвцями петляє Данько, щоб не продешевити.
– Да, – розгадує немудру гру. – Тодi доведеться в когось iншого позичити, – рiшуче пiдводиться з лави. Данько невдоволено морщиться, зупиняє Дмитра.
– Та нi, тобi вже, так i бути, останнє позичу. Треба ж пособити чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш моїм дочкам скринi, кованi, з квiтками, такi, як ти умiєш. От i розiйдемося по-божому.
– Усiм дочкам?
– Усiм, – зiтхає Данько i на його вилицюватому обличчi розпливається вираз непiдробленої досади: «Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки, сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i з двору збудь. Дочки – препаскудний товар».
– Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити.
– Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золотi руки маєш, – починає завзято пiдхвалювати Дмитра. – В тебе скринi прямо самi родяться.
– Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла.
– Е, який ти впертий. Зате ж конi матимеш. Господарем станеш. Ну, добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже моє не пропадало. Прiсько! – гукає голосно. – Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина, вся в лапатому вишиттi i коралях.
– Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде влiтку, – хвалиться Дмитровi. – Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув би, i вчиться добре в цьому, як його… технiкумi.
– Тату! – перебиває його Прiська, i застережливо, строго впивається в зразу ж присмирiле обличчя Данька.
«Боїться, щоб не довiдався, де вчиться», – догадується Дмитро.
– Та мовчу вже… Так от пиши, дочко.
Почерк у Прiськи справдi красивий, округлий, з мудрими завитками. Розписку вона пише швидко – лише запитала в батька однi цифри: видно, не раз доводилося працювати над такими творами.
– Розписуйсь, Дмитре, – з радiстю говорить Данько, розглядаючи непросохлий папiр. – Бач, як ловко начиркано. Наука!
– Да, да, наука, – охоче й насмiшкувато погоджується Дмитро. – До всього потрiбна наука.
– Еге ж. До всього, – стверджувально хитає головою Данько, а Прiська не витримує глузливого погляду Дмитра: червонiє i, подзвонюючи коралями, сердито виходить iз хати.
– Розсердилась чогось дiвка, – засмiявся Данько. – Норовиста, не по теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нiтрохи не гiрше тої артистки, що колись з просвiти приїжджала. Тепер моя десь iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться – ральцi оближеш! – сказав гордовито, розминаючи вислi плечi.
– Про яких господарiв?
– Про крепких, про «культурних орендарiв», як Троцький казав. В цiй книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi є письменники.
– Та в сiм'ї не без виродка…
XXXVI
По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих вiях, неспокiйнiй ходанинi Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть тепер пiд правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка.
«Яка в неї краса мiнлива», – поглянув пильно на дiвчину.
За пiвгодини обличчя посiрiло, подовжилось. Менш привабливими стали зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'ї навскiсне потягнулись, мало не з'єднуючись, двi тонкi зморшки.
«Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять», – визначила здогадка. I неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть змiнювати невблаганнi лiта.
«Шанувати її треба, щоб не марнiла пусто… Буду, коли вiзьму за себе», – дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини.